Дружба, кохання до нестями,
Вірність, повага та доброта,
Впали на дно безмежнойі ями,
І людські серця,
Теж знайшли там спочин.
І все, що бачив я та знав,
Полетіло у той прогин,
І не відомо, що за час настав.
Навіть підлість та зневага,
Хитрість і обман,
Відштовхнулися від берега,
І увійшли в густий туман.
Лиш привид,
Блука поміж тих земель,
Де краєвид,
Утворився з людських пустель.
Ні вітру, ні бур'яну,
Жоднойі піщинки.
Хто прокляв землю ту?
І забрав людські стежинки.
Безмежний простір,
Людське буття,
Нескінченний шум та гамір,
І просте, чи нелегке життя,
Вирувало, днем раніше.
Дитячий плач, чи сміх,
Де хтось скривдив, а інший утішив.
Де щастя та горя вистачало на всіх.
Жили і в радощах, і в печалі,
Жили, хоч і небачили сенсу жити.
Падали, та вставали і йшли далі,
Могли як руйнувати, так і творити.
Хтось сіяв, а хтось пожинав.
Хтось дивився у мирні небеса.
Хтось знаходив, а хтось втрачав.
А хтось запитував: "Тату, що таке роса?"
І багато слів лунало,
Добрих чи лихих,
І не знали, що на всіх чекало,
Не знали, що готувалося для них.
Чи добре, чи погане.
Чи смерть, чи нове життя.
Але разом з людьми навіть океани,
Бурхливі ріки, шумні моря,
І гори, і ліси, і великі кручі,
Розтавший сніг або вода,
Навіть вітер - надмогутній,
Пропав, невитримала Земля.
Все, що пов'язано з людьми,
Все, що далося тільки йім,
Упало, провалилось до пітьми,
І небудуть прощені ніким,
Гріхи людські, і все людське,
Буде поховане навіки.
Та все ж таки настане день,
І буде можливість порадіти,
За нове людське життя,
Щоб не о так от привидом ходити,
Немаючи можливості пірнути в небуття.
Бо все забуте, та ти неможеш всього забути.
ID:
621341
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 15.11.2015 21:11:05
© дата внесення змiн: 15.11.2015 21:11:05
автор: Микола Балюра
Вкажіть причину вашої скарги
|