По "Лабіринту Фавна". Фінальна сцена, де Мерседес співає помираючій Офелії колискову. Зачепила вона мене.
Ти знаєш, Муанно, коли помирають світи - це так неймовірно боляче і всерйоз, коли задихаються кров'ю і рвуть мости, коли розчиняються в колі моїх долонь... Ти знаєш, Муанно? Коли лиш на мить не встиг... Збивається подих, по шкірі бридкий мороз...
І в цьому безумстві немає зовсі́м святих, а є лиш безвинні і прикро, що то не ми.
І падають, падають, падають в темноту краплинками крові хвилини твого життя, і капають, капають, капають на полу осколками болю розбиті від бід серця. І в тиші безмов'ям безглузде пусте: "Прости..."
І нам вже довіку нести ці свої хрести...
Тихенько, Муанно, тихенько, мала, засни. Ген там вдалині догорає вже наш вогонь...
Ти знаєш, Муанно, коли помирають світи?..
Коли розсипаються пилом - як би не було...
Твій голос і сміх пропадуть в небуття, в нікуди, і стануть землею три феї, і фавн, і король. І стануть травою... Легендою... Зринуть у сни. Старий лабіринт перемелеться враз в порохно...
Ти знаєш, Муанно?..
Не знаєш... Щаслива... Біжи... Моя колискова останнім дарунком бринить.
І тягнеться, тягнеться, тягнеться пісня без слів в далекі, забуті-незгадані дивні краї. І котиться, котиться, котиться відчаю спів, зриваючи струни в поламаній мертвій душі.
А знаєш, Муанно, принцесо смертей і війни, так може і краще: з людьми безневинним не жить...
І небо безсиле: не буде для тебе весни - таке от жортоке безглуздя Хазяїна доль.
Бринить колискова. Слова не потрібні... Бринить.
І ти помираєш у колі моїх долонь...
А знаєш, тобі би ще мріяти і рости... А знаєш, тобі б пережити-забути страх...
Офелія зробить останній хрипучий вдих.
Муанна помре
в осклянілих
пустих
очах.
Вразило... Вкраду 
