Припливи до мене з своєї далекої гавані. Відкрий мені красу цього божевільного світу і сповісти мене про це доторком до мого волосся своїми такими втомленими руками. Розкажи мені як тобі було там, за горизонтом твоїх стражденних мрій, з кількістю твоїх розчарувань і з кількістю твоїх поранень, нанесених гострими ножами в спину твоїми колись дорогими і коханими? І навіть мною, в якісь мірі, бо була настільки горда, що не змогла розгледіти очевидності речей. Скажи мені, як бувало тобі, коли я байдужіла і скидалась на самотню вовчицю, не чіпайте і не торкайтесь, бо кусатиму як божевільна? А я навзаєм розкажу тобі, якою я в такі моменти була вразливою, самозруйнованою і зламаною, як нова іграшка в руках маленької дитини. І це було настільки важко бачити, як ти кохаєш мене і відчувати наскільки сильно я кохаю тебе, але не озвучити цього, а тримати в собі всіма можливими силами. Тікати від твоєї присутності, від твоїх обіймів і тим паче від твоїх поцілунків.
Люди ідіоти, і ми були ідіотами також. Бо це було настільки щиро і настільки сильно, і настільки довго, тобто, аж дотепер. Хіба кохання має кінець? Кохання як той горизонт, в який ти зник від мене. Далекий, невідомий і нескінченно вічний.
