" Кожна людина, яка з'являється в нашому житті приносить в нього щось нове, кожна людина, яка йде з нашого життя, щось та й забирає. Невже, щоб зустріти кохання всього свого життя, потрібно пожертвувати декількома своїми найближчими друзями? Невже щоб отримати бажане, треба втратити бажане. Дурне коло, яке продовжує свій рух кожен божий день. І ти не в силах ні розірвати його, ні бодай зупинити хоча б на трохи. Тут наступає час вибору. І саме в цей момент, ми, люди, найслабші, беззахисні і можна сказати безсилі. Намагаємось виплутатись,вигнутись, зхитрити, зробити хоч щось, та, на превеликий жаль, щоб ми не вибрали, все одно, втрачаємо інше. А тут вже стоїть інше питання: що з того всього нам найпотрібніше, життєво необхідне? Немає відповіді, принаймні в мене її нема. Може хтось знає? Поділіться, я б вислухала з радістю хоч якусь, але все ж пораду."
На годиннику вже 2 ночі, в квартирі було темно, лише нічний ліхтар з вулиці освітлював їх. На ліжку було двоє, Віра і він, такий вистражданий, вичеканий і коханий. Як же довго вона боялась сказати це слово : коханий. Вона стільки всього пережила, що здавалась, коли вимовляє це слово, її губи обпікає горяч минулого. Але не зараз. Він залікував її рани, зацілував шрами і залюбив серце, загорнув душу в теплу ковдру. Вона виключила телефон, ноут, бо боялась, що хтось завадить їм, а вона цього дозволити не могла. Ігор не вгавав, звонив, писав, благав прощення, а потім вже зі злістю в очах казав, що Віра сама винна, у всьому винна вона. Манька просто зникла з її життя, без вибачень, просто пішла, розуміючи, що їхні стосунки не врятувати. От так би і зразу, як робиш комусь боляче, зникни, дай людині постраждати,поплакати, потім вона тебе пробачить, з часом все проходить, інша людина замінить тебе. Бо вистачає болю. А слова: вибач, я не хотіла(в) - тільки додають жару в вогонь. Та Віра знала, вона певно вперше в житті, зробила правильний вибір. Жаль, звичайно, що прийшлось втратити їх, та взамін вона отримала дещо більше, таке особисте і таємне - вірну любов. Ден спав у неї на плечі, а вони тихо посміхалась і гладила його волосся. Як же добре. Так і заснула, з посмішкою на обличчі.
- Ти така мила, коли спиш. - сміявся Ден.
- Та де там мила, скажеш теж. Стрьомна я зранку, ще й зла, доки кави не вип'ю. - віднєкувалась дівчина.
- Тоді я буду кожен ранок приносити тобі каву, щоб ти прокидалась щасливою.
- Я вже щаслива. - тихенько сказала вона. І їхні губи злились.
- Ти така солодка, особливо губи. А я люблю солодке, і тебе я люблю. - признався Ден.
- І я тебе люблю. - вирвалось в неї. Не очікувала вона від себе таке почути, та й Ден звик, що Віра цього не каже. А тут на тобі, ошелешила.
- Тепер і я щасливий, поруч з тобою. - і подарував їй ще один поцілунок. Вони ще довго не вилазили з під ковдри, насолоджуючись одне одним. Та й сенсу не було. Навіщо виходити з кімнати, коли в ній ховається всесвіт?
Їхню ідилію порушив дзвінок в двері. Ден помалу, але все ж відкрив їх. На порозі стояв захеканий Ігор. Він явно не очікував побачити за дверима напівголого хлопця. Здивований, але все ж наважився заговорити:
- Віра вдома? - все що прийшло в голову на той момент Ігору. Він би міг вдарити хлопця в обличчя і зарватись до квартири(думки такі пролітали в його голові), та він знав, що за таке сильно б поплатився.
- Вдома. - відрізав Ден. - А ти хто такий? І навіщо тобі моя дівчина?
- Справа одна є.
- Які це справи в тебе можуть бути з нею? - зневажливим тоном спитав Ден.
- Поклич її сюди. - вирвалось криком в Ігора.
Віра була в кімнаті і спершу не зрозуміла, хто то. Але цей голос вона впізнала. Цей крик зачепив її за щось живе. Вона вийшла з кімнати, в одній тільки футболці( і то Деновій) і спокійно спитала :
- Чого тобі, Ігор?
- Хочу поговорити. - змінив тон на благальний.
- Мені нема про що з тобою розмовляти. Ти вже все сказав, точніше красномовно зробив. Прощай. - Віра випалила ці слова на його руках, ніби свіже тату, обернулась і пішла до кімнати.
Яка ж вона гарна, промайнуло в Ігоровій голові. А потім запекло, щось так страшно запекло в грудях, венах, що стало важко дихати. Безсилий він просто обернувся і пішов. Ден, шокований останніми подіями, закрив двері і зайшов до кімнати. Він дивився на дівчину, якусь, на мить, йому зовсім не знайому. І це налякало його. Та через секунду, Віра зі сльозами на очах притулилась до нього і міцно обійняла. Він все зрозумів і не став допитуватись. Захоче, сама розповість. І він був в впевнений, що розповість, бо довіряє. В цей момент він зрозумів, що вона йому довіряє. Це те, чого він так бажав довгий час. Тепер все буде по-іншому, по новому.
- Все буде добре, маленька. - він обійняв її сильніше, і цілував її заплакані і очі.- В тебе навіть сльози солодкі. - наостанок промовив так ніжно. І більше не сказав ні слова. А більше і не треба.
"Щоб отримати, потрібно втратити в два рази більше." - останнє, що сьогодні записала вона.
ID:
637837
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.01.2016 23:28:23
© дата внесення змiн: 22.01.2016 23:35:37
автор: Finding Myself
Вкажіть причину вашої скарги
|
