Через два дні.
Я ніколи не любив центр Києва. Тобто, зрозумійте мене правильно, це прекрасне місто зі своїм колоритом, культурою, та історіями, але от його центр я не любив. Днем він наче живий мікроорганізм, там тисячами снують люди, і не завжди відрізниш, де місцеві, де туристи. Вночі він не такий живий, але там починається зовсім інша атмосфера. А з ранку це просто епіцентр швидкості та роздратованості. Всім кудись треба, всі кудись поспішають. Я ж не люблю його в будь-який час доби. Чому? Тому що там ходять люди. І якщо їх роздратованість можна терпіти зранку, а стан алкогольного сп’яніння ввечері, то видіння чиєїсь смерті, це те до чого я не звикну ніколи. А там цих видінь тьма.
***
За два дні до.
Аліну прийшла до тями (якщо можна так сказати) якраз коли Соколовський закінчив розмову. Коли він закрив рот, всі мовчали. Лише одна Аліна що сиділа навпроти нас, мотала головою туди-сюди, не розуміючи, що відбувається.
- Хто ви такі? – запитала вона.
- Друзі – заспокійливо сказала Ліля.
- Знаю я його друзів – кивнула в бік Соколовського – один з них хотів…
Ліля з ненавистю зиркнула на професора. Той ж навіть бровою не повів. Аліна оглянула кожного з нас по черзі. Саша їй не сподобався відразу, але от на нас з Марком вона затримала погляд.
- Ви з ним за одно? – запитала вона.
- Поки що – я відповів їй.
- Що ж ви тоді хочете від мене? – запитала вона.
- Допомоги…
***
Зараз
Я снував по Хрещатику серед сірої маси людей. Погода весь день була паскудною. А мої видіння, що постійно хотіли вирвати душу з тіла додавали сірої гами всьому навколо.
- Ну, де ж ти? – тихо шепотів собі під ніс.
Його ніде не було. Невже Аліна нас обманула? Попри мене пройшла Ліля. Ми коротко кивнули одне одному, і розійшлись наче ми незнайомі. Саша ходив десь на іншій стороні вулиці. Він мав би подати знак, якщо щось побачить. Але він мовчав.
***
Два дні назад.
Аліна з недовірою вислухала те, що Марко їй розповів про нас. Вона чула це своїми інстинктами, як ми відчули, що з нею щось не так. Але повірити не могла. Ми не винили її: на це потрібний час.
- Нам потрібно, щоб ти знайшла одну людину – я перервав розпинання Марка.
Часу не було. Нехай не вірить, нехай плює на це все з високої гори, але вона нам потрібна. Ми повинні знайти того покидька і припинити його роботу. Ціна Соколовського була високою, але я вірив, що в Марка був якийсь план. Не можна було давати йому те, чого він хотів.
- З чого мені вам допомагати? – холодно запитала Аліна.
- Тому що вони викупили твою свободу – втрутився Соколовський – я можу тримати тебе на ліках скільки захочу.
- Ти зможеш зникнути і почати нове життя, коли допоможеш нам – підтвердив Марко.
***
Задзвонив телефон. Я поспіхом прийняв виклик.
- Я його бачу – повідомив Саша – він йде до тебе.
- Чудесно – я глянув в той бік де мав бути Саша.
Тепер головне не проґавити його.
***
За два дні до.
- Що значить якась ЙОГО річ? – перепитав я – звідки ми бл*ть її візьмемо?
Аліна навіть не кліпнула. Вона була наче море під час штилю. До цього вона нам пояснила, що для пошуків, потрібне бодай щось, що належало тому, кого ми шукати зібрались. Тільки от вся біда в тому, що ми не знаємо де можна знайти, щось подібне. Марко сидів на кріслі помалу розчісував пальцями своє волосся. Він зосереджено перебирав варіанти перебігу подій. Саша з Лілею теж сиділи мовчки. Лише один Соколовський не приховував свого задоволення від нашого напруженого вигляду. Аліна ж спокійно взяла зі столика чіпси і захрустіла ними. Її аніскільки не переймало, кого і для чого ми шукаємо. Вона літала десь в своїх думках, вона жила десь в іншій реальності, і ця її ніскільки не цікавила.
***
Ліля повідомила, що бачить його. Я не поспішав. Ліля справиться. Вона йшла за ним в метро. Я зайшов слідом. Натовпу на щастя було небагато. Довелось прискоритись, телефон переставав ловити. Я проштовхався крізь натовп, закинув жетон в приймач в турнікеті та став на сходи ескалатора. Ми поволі їхали вниз. Позаду мене, за кілька метрів вже знаходився Саша. Лілі ніде не було видно. Я ще раз дістав телефон з кишені: немає сигналу.
- Ліля, де ж ти є? – прошепотів я.
Відповідь на моє питання не змусила себе чекати.
***
За два дні до
Соколовський ледь стримувався, щоб не зареготати. Нам всім на думку прийшло знаряддя зброї, котрим убивав наш маніяк. Але от дістати їх було не так просто. Красти речові докази? Серйозно? Це не з бандою Скінхедів посваритись. Якщо когось з нас зловлять, не виключено, що в нерозкритих вбивств з’явиться підозрюваний. Хтось з нас.
- Може ти щось запропонуєш? – я не ховав свого роздратування.
Соколовський посміхнувся ще ширше. Бог свідок, як сильно мені хотілось стерти цю посмішку з його лиця. Не допомагало навіть знання того, що він на днях помре від серцевого нападу.
- Є в мене дещо – ліниво потягнувся він – але є два але: я не взяв цього з собою.
- Друге «але» - перебила Ліля.
- Воно не зовсім належить вбивці.
- Що? – хором запитали ми.
- Облиште? – засміявся Соколовський – хіба ви не знали, що він діє не сам? Це ж очевидно. Маніяк вбиває людей не сам. Не знаю як, але він знайшов кількох помічників. Знаю лише одного в лице. Тільки от він параноїк, та годинник мої люди все ж стягнули.
Він уважніше оглянув нас. Тоді до нього дійшло, що за інформацію він нам видав…
- Серйозно? – перепитав він нас.
- Я не знав – відповів йому.
- Якось не взяв до уваги цей факт – відмазався Марко.
- Так чому ви його не затримали? – запитала Ліля.
- Тому що я в психології вже довше ніж ти на білому світі – холодно сказав Соколовський – я знаю яких людей можна змусити співпрацювати, а з яких ти й слова путнього не видавиш. Та й хіба став би я забирати в цих двох можливість звести рахунки?
Ліля здивовано глянула на нас. Звести рахунки? Може запроторити за грати? Але в слух не сказала нічого.
ID:
640549
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.02.2016 01:30:57
© дата внесення змiн: 02.02.2016 01:30:57
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
