**
Про що хто мріє те і пише
Ще й мучить Музу: надихни!
А та втомилась, ледве дише
Миршаві шльопати вірші
Поет же лаври приміряє
І надуває губ пузир
І щастя в грудях завмирає
Серпанками блукає зір…
Завжди найдуться ті, що хвалять:
П’янкі зозулині пісні
І ось ґвалтує нишком пам’ять
Митець кохання і нудьги
Не втім біда, що він напише
Не втім, що знайде читача
А втім, що зябрами ледь дишуть
В сопливих зливах почуття
І важко нести це порожнє
І безтілесне, і чуже
Воно затягує безбожно
У щось безвольне і слабке
І заблукаєш ненароком
У тих віршах не наяву
А все щасливе, тут, під боком
"Митцем" занурене в смолу. 200216