За обрієм неба, все вище та вище,
Далеко за межами болю,
Де мрії мовчать.
Оминаючи простори свідомості, ніжно
Крізь тіло, тураючи волю
На поступ квача…
Надалі людина
Чиста, прозорая долею,
Без талану свого, без історій життя,
Сама ж і повинна
Наздогнати волею
Самітнє буття.
Без віри в майбутнє,
Звернутись до нього
Своїми піснями,
Полишив минуле,
Бо в неї вже немає нічого,
Що могло б турбувати.
Бо за обрієм неба
Минулого болю немає,
Як немає й мрій у майбутнє.
Там є лише висота –
Тінь Всебуття,
За обрієм неба все вище і вище
Самітнє…
Тож людина
До нього і лине.