В кав’ярні за рогом, із поглядом ніжним,
Дивились закохані нині.
Немов янголята і зовсім безгрішні.
Кохання сиділо між ними.
Очима говорять, бо слів тут не треба,
Вони не порушують тиші.
Долоня в долоні і мрії до неба,
Не знають, що доля їм пише.
- Чи будеш любити мене ти до скону,
Забувши про інших на світі? –
Сказала вона і, немов на ікону,
Дивилась на нього в зеніті.
- Немає у світі кохання міцніше, -
Сказав він так палко й завзято, -
Розлукою може лиш смерть нас потішить,
Та й там бути разом – то свято.
Вона усміхнулась і він був щасливий,
Кохання від всього раділо.
Лиш доля і час не повірили мріям,
Випробувань їм закортіло.
Уже влаштували їм пасток доволі,
Забава для них - людські сльози.
Та справжнє кохання тримають на волі,
Йому не страшні ті прогнози.
Лиш легко зламати оте, що несправжнє,
Де якості конче бракує.
В коханні ж важливе сьогодні й вчорашнє,
Бо все це майбутнє будує.
Роки вже пройшли, а за рогом в кав’ярні,
Вони споглядали минуле.
Хоч зовні змінились, та все ж такі гарні.
Коханню разом присягнули.
