Якось в одному селі нашої славної України, в спекотну
літню пору йшов з нічного чергування в колгоспі чолов’яга
похилого віку на ймення Василь. Поспішати додому він
не дуже хотів з кількох причин. Перша й найважливіша –
його дружина, з якою останнім часом не ладилось: постійні
суперечки, непорозуміння, чвари, коротше кажучи, не жили,
а відбували. Тож інші причини були зрозумілі. По дорозі,
як зазвичай, завернув до шинкарки, хильнув чарчину-другу,
вислухав останні плітки і вирушив далі. Мав при собі косу
і мішка (ще як на чергування збирався, то взяв із собою,
щоб, повертаючись з варти, зайти на луг і укосити худобині
зеленого). Коли проходив повз садиби пасічника Клима,
не зогледівся, як біля нього закружляли і загули бджоли.
Спочатку було їх небагато, може, з п’ять, і Василь вирішив
від них позбутись маханням коси і мішка. І це була його
величезна помилка, хоча, як сказати. На допомогу своїм
друзям прилітало все більше і більше комах, і буквально
за лічені секунди біля нього кружляла практично вся армія
медоносів. Василь зрозумів, що коса з мішком тут тільки
шкодять. Постояв нерухомо, як вкопаний, супроводжуючи
очима хаотичний політ знервованих бджілок, і раптом
зметикував, що є шанс на порятунок. Кинув від себе косу
якнайдалі, а мішка швидкоруч став натягати на себе, та,
на жаль, в поспіху до кінця його не розправив так, як слід,
та ще, як на зло, у нього були старі штани, до того ж без
жодного гудзя на матні, тільки мотузкою був підперезаний,
щоб не спадали. А бджоли, як вгледіли, що відкриті ворота,
то миттю ринули туди, прийнявши відкриту матню за своє
віконце у вулику. Одна, друга, третя… Влітали і влітали,
але як відчули, що там медом чомусь не пахне, а навпаки,
то, щоб даремно не покидати «хворий вулик», – вирішили
його підлікувати, і кожна бджілка старанно свої ліки своїм
же шприцом вливала без залишку, як добросовісний лікар.
Та Василеві від такої доброчинності було тільки гірше
– поцибав, поцибав, як цапок, потім як чкурнув, навіть
чоботи свої полишив, мов та ракета летів, навмання, куди
не бачив. На шляху, чого тільки не попадалось: були і
дерева, і паркани, і кущі, і горби з канавами, «біг Василь
і не зважав – свою душу рятував», аж поки не добіг до
річки. Відлежався, віддихався, відмочився в ній як слід,
потім, як солдат з передової, рушив додому, ледве рухаючи
ногами. А як вже дочвалав до рідної оселі, то з порога
хати дружина, побачивши, який вигляд має її благовірний,
відразу пішла в наступ і з криком питає: «Де вештався, гад?
Мордяка подерта, одяг подертий, босоніж. Чому ж ти такий
пошматований, ніби тебе кінь галопом протягнув поперек
ріллі? Де коса, мішок, трава? Скажи щось, не мовчи! Другі
он баби за своїми мужами, як за камінними стінами, бо і
турботливі, і хазяйновиті, чоловіки як чоловіки, а це – ну
просто небесна кара якась! То п’яний в дим присуне, а то й
приповзе, то ще якісь ворота на голові принесе...»
Василь почухав потилицю, хоч свербіло в другому
місці, але стримався, подивився на дружину з-під лоба та
й каже: «Не знаєш ти, Катерино, якого героя перед собою
бачиш. Коли ти тут з бабами плітки розплітала, я в цей час,
можна сказать, на смерть стояв заради нашого колгоспу,
бери вище, всієї країни, від злодіїв рятував державне майно
(трьох баранів, один з яких – голова колгоспу колишнього,
якого він і пропив; і клячу Джульєтту – кобилу, яка ще
війну пам’ятає, першу світову; і дві стіни корівника, і від
конюшні ще одна). Бачиш, як захищав, життя не шкодував
свого. А на війні, моя дорогенька, усі засоби добрі, і косу в
нерівній сутичці втратив, бо так злодіїв лупив, що в друзки
розлетілась. Чоботи теж використовував, як зброю, а зброя
не вічна, ти знаєш, як цей білий світ, а мішка на останнього
лиходія накинув, дав копняків йому і той утік».
А Катерина поглядає з сумнівом на Василя й питає його:
«А чому ж ти мокрий такий?» А Василь їй у відповідь: «А
ти спробуй з такою оравою, до десятка душ, потягатись –
чи ти будеш сухою?» Катерина ж Василю з блудливою
посмішкою: «Ти правий, буду мокрою, та ще й якою
мокрою...» А Василь їй: «От дурна жінка, кому що, а курці
півня». Катерина вислухала свого горе-героя, чи повірила
вона його теревеням, чи ні – це залишається таємницею.
Але як би там не було, вона побурчала ще трохи, дала
Василю сухий одяг переодягнутись, і, як зазвичай, після
чергування чоловіка дала їсти, що було, а практично нічого
і не було, окрім вчорашньої юшки-синюшки, навіть хліба не
врізала, і вийшла геть з хати займатись своїми справами по
господарству.
А Василю – лихо, «поліковане» місце спокою не дає, то
пече, то щипає, то свербить – немає спасу. Та щоб Катерина
не дізналась про його справжню пригоду, яка з ним сталася,
і щоб нічого не запідозрила в його поведінці, Василь усі
маніпуляції і неоднозначні рухи між ногами виконував поза
очима коханої. Та коли настала ніч, подружжя погасило
світло, і, як завжди в останні роки, полягало на окремі ліжка.
І не тому, що літа вже не ті, хоч тридцять сім років, як разом,
і дітей давно поставили на ноги, і вони давно не заважають,
так, як мають свої сім’ї, і живуть хто де, а тому, що кохання
теж давно згасло, особливо те саме, про яке ви подумали.
Катерина вже мала засинати, та скрипіння ліжка, на
якому лежав Василь, і його стогін та незрозуміла метушня
– насторожили Катерину, серце ж не камінь, все ж чоловік
як-не-як. «Хай не ікона, а плохенький, все рівно свій, а не
чуженький».
– Василю, що з тобою? Як ти себе почуваєш? – питає
Катерина. Василь у відповідь мовчить, лише стогне далі.
– Ну, чого ти мовчиш? Я ж тебе питаю, – знову до нього
Катерина. І знову мовчання. Катерина вже не втерпіла, хутко
зіскочила з ліжка і попрямувала до вимикача. Чує голос
Василя:
– Не вмикай світла. Катерина не на жарт захвилювалась,
тихесенько навшпиньках підійшла до Василевого ліжка,
присіла біля чоловіка та й далі питає:
– Василю, не мовчи, скажи, що з тобою? Якщо тобі зле,
я викличу лікаря. І, шкодуючи чоловіка, стала водити рукою
по його тілу і якось випадково зачепила те, «поліковане»
місце, і мало не зомліла. По-перше, вона виявила той факт,
що Василь був без нижньої білизни, а точніше – без сімейних
трусів, а по-друге, і, найголовніше, вона виявила причину
його страждання, яку ухопила обома руками і здивовано, і
водночас у пристрасті промовила:
– Ой-йой, лишенько, як же тебе розперло, набубнявіло
як! Бідолашний мій Василечку, до чого тебе довела моя
байдужість, холодність і віддаленість, мов ту корову, я
тебе запустила. Вибач мені, любий! Тож буду доїти. А що
робити? Не пропадати ж добру? Не встиг Василь і слова
вимовити, як Катерина вже була на ньому й гарцювала,
як на конику. Та ще й так завзято гарцювала, що миші, які
жили по сусідству, під підлогою, подумали, що кінець світу
настав, та й хода зі своїх апартаментів. Бо ліжко було, по-
перше, залізне, а по-друге, таке старе, як цей світ, мало того,
що воно цибало разом з Катериною по всій кімнаті, то ще
й скрипіло і грюкало, як навіжене. Кіт, який мирно спав на
веранді і нікому не заважав, навіть мишам, не знав де себе
діти, а пес на дворі – тільки вив та вив.
Коли ж накінець усе це божевілля скінчилось і Катерина
норму «надоїв» виконала, вона задихано витерла лоба і
задоволено вимовила:
– Нарешті, Василечку, за довгі рочки і я стала мокра,
точнісінько, як ти був сьогодні вранці. І засміялася. Та
Василь не подавав ніяких звуків, де і стогін дівся, мовчав і не
рухався. Катерина перелякалась і грішним ділом подумала,
що загнала коня, і перехрестилася, але ледь притомним
кволим голосочком Василь видавив:
– То ти, бабо, в мене, ще огого, можеш ще жеребця
осідлати. А Катерина у відповідь:
– Тьфу ти. Дякувати Богові – живий. Та такого жеребця
лінивого може осідлати й стара кульгава Гайдашиха.
Сміється.
– Жартую. Кажеш ще є порох у порохівницях. Це добре.
Значить, пороху ще зарано з нас сипатись. Ой, Василю, ти
не уявляєш, як мені добре, я навіть пригадала молодість, так
давно це було, ніби в якомусь минулому житті.
Подружжя ще якийсь час помилувалось одне одним і
поснуло, кожний у своєму ліжку.
А на ранок, коли півні потомились кукурікати, Василь
піднявся з горем навпіл, продер очі і почовп до кухні.
Катерини в хаті не було. Коли Василь був на кухні, звернув
увагу на стіл, який дивним чином не пустував, бо як підійшов
до нього і прийняв рушника, то очам своїм не повірив, ще
раз протер їх, а там чого тільки нема, як у найкращому
ресторані, та що там ресторані, – ще краще! Обслуговування
на самому високому рівні: і борщик в банячку гарячий,
і пампушки з часником, і картопелька з шкварочками, і
салатик, і варенички з сиром і сметаною, гладишка молока
і четвертушка з чаркою. Такого розмаїття Василь і не
пам’ятає, чи бачив у своєму житті, ніби в казку попав. А
коли все ж трохи відпустило Василя і він зрозумів, що це
не казка і не сон, а все в дійсності відбувається з ним і для
нього уся ця смакота приготовлена, взявся за трапезу. Їсть,
п’є та все одно до кінця збагнути не може, що трапилось,
особливо з Катериною, така несподіванка, хоч приємна,
що й казати. Думає Василь і наминає далі. До того ж коли
напихав кендюх, ще помітив одну приємну несподіванку: на
стільці на нього чекав чистий випраний одяг, а поруч стільця
стояли черевики, начищені, як нові. Набиває Василь черево
і говорить сам до себе: «Все ж трапляються в житті дива,
то ж бабу товчи, допоки жива». Надивувався , насмакувався
Василь досхочу, задовольнив своє пузо, як ніколи, та мусив
вставати з-за столу. Встав, потягнувся, одягнувся і вийшов з
хати, щось зробити по господарству і подякувати Катерині,
але ніде її не міг знайти. Погукав, погукав – тиша. Худоба
нагодована, подвір’я заметене, кіт на місці, умивається,
собака також на місці, виляє хвостом, а Катерини немає.
Вийшов Василь з подвір’я на вулицю глянути, може десь
там побачить її. І таки побачив – на їхньому кутку з бабами
пліткувала. Та Василь помітив, що саме його Катерина вела
бесіду і жестикулювала руками якось неоднозначно, то
рукою показувала на дишло з підводи, що поблизу стояла,
то рукою повела в бік коней, котрі біля річки паслись, то
руками бабам показувала, як зазвичай рибалки показують,
яку рибу піймали. Василь подумав: «Що мені до бабських
пліток, вони ж люблять ляси точити, хлібом не годуй, а я
краще піду займусь своїми справами». І пішов. Наступної
ночі все повторилось, як і минулої, навіть ще розкутіше
і грайливіше. Катерина дала команду: «Васильку, пора
давать план по надоях!» Василь не перечив, навпаки, додав
ще: «І збивать вершки!» Зареготали і взялись за справу. А
Василь вже не стогнав від болю, як минулої ночі, а тільки
покректував від задоволення.
І життя у подружжя пішло на лад. Катерина розцвіла,
чоловіка шанує, доглядає, все найсмачніше йому, жаліє
його, щоб не перероблявся зайве, щоб і на ніч вистачило.
Та і Василь змінився, змінилось його ставлення до дружини
на краще. Він помітив в ній жінку, а себе відчув справжнім
чоловіком, таким собі мачо місцевого розливу: підвів
голову, вирівнявся, розправив плечі, мов крила, впевнена
хода, впевнений у собі, взагалі став мати пристойний
вигляд. То вже не той Василь, який був раніше: затиснутий,
скуцюрблений, пригнічений, недоглянутий, мов та примара
зачухана, на яку ніхто не звертав уваги. В подружньому –
та і в статевому житті пари відкрилось ніби друге дихання.
Все було добре у Василя та Катерини: кохання, злагода,
порозуміння. Жили, як молодята, ну просто сімейна ідилія.
І Василь здивовано подумав: «Які правильні бджоли мені
трапились, вони не тільки дають правильний мед, а ще й
правильні ліки і в правильні місця. Адже пройшло вже два
тижні, відколи смугасті полікували. І такий довготривалий
термін лікувальної дії також дивував Василя. «Хоча, що тут
дивного, – продовжував думати Василь, – звичайнісінькі
бджоли-мутанти – наслідки Чорнобиля, від якого усім
дісталось під зав’язку, і комахи не стали винятком. Хай там
як, головне, – вдало полікували». Та ніби сам собі наврочив.
Рано після чергової бурхливої зміни пішов до туалету по
малій нужді – мац, мац рукою, а там – п’ять грам, може,
чуть більше, навіть не відразу знайшов. З переляку, коли
роздивлявся, так знервовано заходився, що мало не влетів
у дірку. Коли трохи оговтався, прийшов у себе, подумав:
«Оце так Катерина, план дала на совість, навіть краплі не
лишила, все до останнього вижала. А що далі буде?», – і став
метикувати, щоб такого вигадати, щоб дружина про халепу
не дізналась. Думав, думав та й надумав таке: «Скажу їй, що
хворий, занедужав, щоб мене не займала, а там далі ще щось
змудрую». Як надумав – так і вирішив, як вирішив – так і
повідомив. Отже, він дружину не займав – дружина його не
займала. Але ж земля то чутками повниться, тим більше в
невеличкому селі. І новина про Василеву непомірну статеву
активність не забарилась і увійшла, буквально, в кожну
оселю, і не оминула вона відому не тільки в своєму селі,
а й поза його межами, так звану «вдовицю-ґвалтівницю»,
хтось називав її «Явдоха-журба», а хтось – просто відьмою,
справжнє ім’я якої – Явдокія. Чому вдовиця-ґвалтівниця?
Тому, що вона й насправді вдова. Але... Шістнадцять
років тому, як помер її чоловік. Від чого помер – таємниця
й досі. Та чутки по селу ходять, що заїздила вона Петра,
чоловіка свого, не злазила з нього, в інтимному розумінні.
Хоч і по господарству він тягнув, як віл, бо не лінивий був,
хазяйновитий, а вона – Явдоха, ненаситною була, мов та
акула, ніяк задовольнити себе не могла. Петро натягається
за день, що й світ не милий, а вона йому другу зміну до
перших півнів, а то й до останніх, а то й до згубленого
пульсу. А після певних інтимних пригод розносила по селу
плітки, як вона поганяє свого Петра. Тому і приліпилось
– «ґвалтівниця», а потім, вже після смерті Петра, стали
називати її «вдовицею-ґвалтівницею». Сама ж Явдоха –
жінка видна: чорнява, пишногруда, нижня частина статури
теж нівроку, гріх сказати, що Бог її виглядом образив, все
на своїх місцях. Всіх літ від народження має сорок п’ять, а
як відомо: «В сорок п’ять – баба знову гарна б... (коханка)».
Чоловічою увагою вона ніколи не була обділеною. За роки
її вдівства, хто до неї тільки не залицявся, не клеївся і не
сватався, всякі попадались пройдисвіти, та вона завжди
вибирала саме тих, які її дійсно по-справжньому цікавили,
а таких було зовсім небагато, то ж всякий непотріб вона
відшивала направо й наліво. Може і в рило зацідити, коли
вимагає ситуація. Не баба, а грім. Нікому не дозволяє себе
ображати. Живе сама, діток Бог не послав їм з Петром. Вона
і господиня справна, кругом чистота і порядок: чи в хаті, чи
біля неї, чи на городі – все до ладу. В своєму домі ніколи не
дозволяла й не дозволяє ніякого збіговиська, чи то притону.
Вона, як мисливець, – полює тільки на бажану здобич, через
те її бояться, як вогню, заміжні жінки. Василь її ніколи не
цікавив, як чоловік, вона практично його не помічала,
аж доки до неї не дійшла новина про його здобутки на
інтимній ниві. Тож така інформація заінтригувала Явдоху,
і вона всерйоз зацікавилась Василем, як черговим трофеєм,
і загорілась прибрати його до рук, перевірити особисто,
власноруч, його чоловічу спроможність, тим більше, бачила
Катерину, яка мало не літає від щастя. Звісно, Василь
особливою зовнішністю, м’яко кажучи, і, боронь Боже,
харизмою – не вирізнявся. Був звичайнісіньким тюхтієм чи
лохом, як зараз по-сучасному в народі кажуть. Та видно і для
лохів інколи зірки можуть повернутися не заднім місцем,
коли Василя вибрала така видна молодиця, хоч як жертву,
але ж все рівно приємно. Так, Василь не красень і на добрий
шмат старіший за Явдоху, та саму ж Явдоху такі крайнощі
не зупиняли. Про Василя вона думала відомим прислів’ям:
«Старий кінь борозни не зіпсує», а якщо ще в цього коня
і причандалля відповідає чуткам, які ходять по селу, то й
може глибоко зорати».
І Явдоха вийшла на полювання. Для початку провела
розвідку, прочесала місцевість, в якому місці взяти Василя.
Прослідкувала, кудою він зазвичай курсує, коли… Вибрала
правильну позицію для захвату, і не одну: тиху, майже
безлюдну, там, де побільше зелені, дерев, чагарників
всіляких – для маскування… І вичікувала слушного часу. І
ось, якось, в один з днів, вранці, коли Василь повертався з
роботи додому своїм звичним маршрутом, на нього в засідці
вже чекала «вдовиця-ґвалтівниця». Але, як на зло, десь
взявся Федір-комірник, нині пенсіонер, і зачепив він Василя
балачками, і пішли вони разом, точачи ляси, ну і, звісно,
пройшли повз Явдошину засідку. Явдоха не очікувала
такого повороту подій і, звісно, розчарувалася, але швидко
заспокоїлась і подумала: «Хай на цей раз відсічка, та нікуди
ти від мене не дінешся, голубе». А баба вона вперта і
завжди свого добивалась. І, як сказала, так і відбулось. Коли
в черговий раз Василь мандрував у бік своєї оселі та вже
у вечірню пору, коли смеркало, то Явдоха, за звичною їй
схемою, причаївшись, чатувала на здобич. А Василь ішов
веселенький, так як встиг причаститися по дорозі, йшов і
щось там собі наспівував, а коли підійшов до пастки, Явдоха,
як досвідчений мисливець, миттєво заволоділа Василем –
тільки кущі зашаруділи, той навіть оком не встиг моргнути.
А коли вдовиця прийняла Василя і повалила на землю, то
той, коли оговтався і прийшов до тями, як зиркнув у кого в
полоні, подумав: «Небесна царице, так це ж ґвалтівниця!» А
вона йому: «Ну, що прийшов в себе, маніяк сексуальний?»
– «Чому ж це я маніяк?» – буркнув Василь. Явдоха ж
йому: «Тому! Про тебе вже он по селі легенди ходять, що ти,
буцім-то, відомий статевий агресор. Чи ти думав, що все це
щастя одній твоїй Катерині дістанеться?! Аж ніяк, любчику!
Я теж голодна і не відмовлюсь поласувати». І хутко полізла
під Василеві штани. Лап, лап – не второпала, знову лап,
лап, і, не розуміючи, гарячково питає: «Де?» – «Хто йде?» –
Василь їй. «Та не йде, дурню, а де», – ще роздратованіше до
нього Явдоха. «Де, питаю, – твоя гордість чоловіча?» Василь
не може второпати, що Явдоха від нього хоче, і морщиться,
ниже плечима, нічого не розуміє. «Якщо ти такий тугодум, –
продовжує Явдоха, – то скажу. Де приладдя ділось?» – «Яке
приладдя?» – знову здивовано перепитує Василь. «Приладдя,
трясця б тобі, від якого твоя Катька ніби збожеволіла». Від
люті Явдоха мало не дихала вогнем. – «Ах, он яке приладдя
ділось, – дійшло накінець до Василя. – Звісно, де – вдома.
Як я можу таку цінну річ з собою носити? Всі питання до
Катерини, вона господиня і під її наглядом усі цінні речі».
Роздратована вдовиця, мов сатана, не знаходила місця
від люті. А на прощання сказала Василю, суворо сказала:
«Зі мною не жартують. Затямив? Я відчуваю, що тут щось не
так. Так що особливо не розслабляйся, бо це не остання наша
з тобою зустріч. Зарубай собі на носі – я завжди доводжу
справу до кінця». Сказавши усе це, Явдоха миттю ділась, як
і не було. А по Василевій шкірі мороз пройшовся, від самої
маківки голови до кінчиків пальців рук і ніг, хміль дівся,
як і не було. Забрав Василь своє грішне тіло з того місця і
понісся стрімголов, не відчуваючи ніг, тим більше, що вже
була ніч. Та не встиг Василь набрати потрібних обертів, як
перед ним через дорогу перебіг чорний кіт. Дивною, як не
містичною, була поява саме чорного кота, і саме в такому
безлюдному місці. Тут вже взагалі холод оволодів усим
Василевим розгубленим тілом, мало серце не вискочило,
але Василь зібрав себе докупи, і страх його погнав так, що
перешкод перед собою, причому будь-яких, він просто не
помічав. Також і не помітив, як був уже вдома, у ліжку, під
ковдрою, вкритий з головою. Ну і, звісно, не помітив Василь
і дружини, яка чекала на нього з вечерею, пронісся повз неї,
мов торнадо, мало не збив з ніг. Василю було не до вечері,
а Катерина не могла збагнути, що сталося з її чоловіком,
лиш здивовано подивилась вслід за ним і знизала плечима.
Наступного дня, вранці, коли подружжя було вже на ногах,
Катерина з нетерпінням питає у своєї половини: «Василю,
що це було вчора ввечері? Ти мало не скалічив мене, так
поспішав до ліжка. Не вечеряв. Що сталося?» А Василь, коли
вже одчапав за ніч, почухав потилицю, та й думає: «Що ж
такого правдоподібного збрехати?» І брехня не забарилась,
тут як тут вона з’явилась. Ну й Василь відповідає: «Та це
я зайшов до кума Івана, а він надумався підлатати крівлю
веранди, то трохи довелось йому допомогти, кум же, та й
сіли повечеряли, а так, як було вже пізно, то я поспішав
додому, ще й до того ж втомлений був». – «Так поспішав,
що мене не помітив?!» – сердито відпалила Катерина.
Василь мовчав і у відповідь нічого не додав, бо це тільки
б ускладнило подальші дебати. Катерина ще зиркнула
на Василя з підозрою, і подружжя розійшлось, як у морі
кораблі, у своїх справах.
Так-то воно так, та Василю останнім часом не давала
спокою одна думка, а саме, що його Катерина помітно
змінилася своєю поведінкою, іншим ставленням до нього,
стала сердитою, роздратованою, та й асортимент страв
помітно схудшав. Таке відчуття стало складатись у Василя,
що все повертається до минулого, коли вони з Катериною не
жили, а жалюгідно існували.
Поламав Василь голову, поламав, і раптом його осинило,
він зрозумів причину розладу в сім’ї. Він зрозумів, що пауза
з його буцімто хворобою занадто затягнулась, через те і
Катерина така навіжена. «Розворушив бабу, а тепер маю
клопіт, – думає Василь. Але ж коли Катерина була задоволена,
то і мені було добре, – продовжує думати Василь. Жив, як
кіт у сметані, все було, не життя, а казка. До доброго швидко
звикаєш, а зараз, схоже, казка тане, мов сніг навесні. Е, ні,
повертатись до минулого у мене аж ніякого бажання немає, то
ж треба рятувать шкуру, щоб до гіршого не дійшло». І знову
став ламати Василь голову, шукаючи правильне вирішення
проблеми. І знову його осинило. У нього з’явилась ідея, хоч
і божевільна, але заради порятунку власної шкури і заради
щасливого майбутнього Василь ладен був іти буквально на
будь-які жертви. А жертви – неабиякі. Василь згадав про
своїх давніх смугастих друзів, які його в минулий раз дуже
вдало полікували. Лишалось одне – завітати до «лікарні». Та
наважитись піти на прийом не до одного лікаря, а до цілої
зграї фахівців було лячнувато. Та все ж вирішив піти, але
спочатку в розвідку. Отже, вирішив і вирушив. Покрутився
біля Климової садиби, ретельно все повидивлявся, тишком,
не викликаючи підозри до себе. Василя тішили ще деякі
деталі напередодні операції: по-перше, пасіка була у саду,
подалі від хати, а по-друге, пес Клима був прив’язаний на
подвір’ї, перед хатою, та до того ж він був старий і глухий,
як і сам Клим, а баба Христина – Климова дружина, зазвичай
була зайнята своїм копирсанням по господарству або в
городині рачки стояла. Їй до пасіки не було ніякого діла
та й недобачала вона. Взагалі-то особливих перешкод для
задуманого Василь не бачив. І щоб не зволікати, прийняв
рішення – наступного дня іти у бій. Як задумав, так і зробив.
Наступного дня, ще в досвітку Василь уже був на ногах,
як штик. Нерви ще трохи поносили його по подвір’ї, все ж
не на весілля відправлявся, потім перехилив гранчак для
хоробрості, щоб трохи попустило, а як інакше, на війні,
перед важливим боєм і то наливали. Перехрестився Василь
на доріжку, і, як на диво, дорогою, повз Василевого двору,
на підводі в бік млина їхали Олекса Чуб і Клим Степанович
– пасічник. Василь подумав: «Ти диви, сьогодні і справді
мій день, тож мерщій до справи». На «діло» прихопив з
собою бабину стару панчоху і пальчата будівельні, котрі
колись син привіз, і хутко чкурнув до «лікарні» – на прийом.
Коли прибув до Климової садиби, озирнувся навкруги,
задля безпеки, і поліз. Благо не було серйозного паркану, а
проста огорожа латами облаштована із поліняк, тож Василь
за мить був біля місця призначення, крадькома підійшов до
одного із «медичних закладів», дістав панчоху, натягнув на
голову, пальчата на руки, ще раз подивився навкруги для
надійності, вийняв із матні хворе місце і підніс до віконця,
звідкіля вилітали і в яке влітали «лікарі». То водив Василь
край віконця, то тицяв у отвір своїм причинним місцем
– ніякого ефекту. Склалось таке враження, що сьогодні
не прийомний день, або лікарі забастували. Та Василь не
здався, і вирішив спробувати потрапити на прийом іншим
шляхом, а саме, через «службовий вхід». Тож відкрив
кришку вулика і дістав першу, яка попалась під його руку,
рамку, на якій вже був зібраний цілий консиліум із фахівців
найвищого рівня, з приводу Василевого захворювання.
Та як побачив Василь, як про нього дбають і скільки
зібралось гіпократів по його проблемі, то з переляку мало
не випустив рамку з лікарями, та все ж взяв себе в руки,
і, відвівши в сторону свою скорчену фізіономію, поводив
причинним місцем по рамці і відразу відчув, ніби його
причандалля покрили вивернутим кактусом. Василь мало
не дзюрнув від такої інтенсивної терапії, якщо не сказать
більше. Рамка знову мало не випала з рук. Крик просився
назовні, та з останніх сил, зі сльозами на очах, зціпленими
зубами і тремтячими руками, ледь поставив рамку на її
місце, закрив вулик і став моторно струшувати зі свого
хазяйства смугастих лікарів. Та схоже, вони не дуже бажали
полишати Василя. І він подумав: «Знову доведеться бігти,
як минулого разу, старий я уже для таких марафонів». Але
мусив, і побіг, та до річки, дякувати Богу, не дійшло, тому
що по дорозі смугаста медицина покинула його. І Василь
перейшов на ходу, видихнув з полегшенням, що все позаду,
хоч пекло, що аж за серце брало, та головне – результат. А
коли був вдома, не подавав вигляду, що в муках, і старався
не крутитись поблизу Катерини. Так у нестерпних муках
минув цей день, мов вічність, і прийшла довгоочікувана ніч.
І полягали обоє відпочивать. Василь не хотів у цю ніч ніяких
пригод з Катериною, бо за прожитий день йому пригод
вистачило більше, ніж достатньо, занадто вже в цей раз
«полікували», хоч доречніше було б сказати «залікували».
Тому, як би Василю не було боляче, він тримався і намагався
не подавати ніякого звуку, навіть ковдру затиснув зубами.
Та в черговий раз, коли його взяв больовий напад, Василь
не втримався і заволав, мов поранений ведмідь. Катерину
аж підкинуло з переляку, мало не злетіла з ліжка, і за мить
була біля Василя. А він знову, як заволає, як застогне, а
Катерина йому й каже: «Ой, Василю, Василю, бачиш, до чого
доводить стримування, знову запускаєшся, як я бачу. Тож
не допустимо до сумних наслідків і дамо країні вугілля». І
ніби за звичним сценарієм, не встиг Василь заперечити, чи
будь-яке слово втулити, як Катерина все, що треба і куди
треба, втулила, і зі словами: «Ех, коня я запрягаю – поскачу
до раю», взялася до роботи, а саме – поскакала.
А Василь продовжував стогнати, але не зрозуміло, чи
від задоволення, чи від болю, цього він і сам не розумів.
А наступного дня, знову казка, знову стіл не пустує, як у
добрі часи: і печенька з півника, і дерунчики зі сметанкою, і
чарочка, і шкварочка, і все, чого тільки душа забажає. Життя
знову пішло на лад. І Василь подумав: «Ось таке воно життя,
«хочеш гарно поїсти – не забудь на бабу залізти». А тим
часом «вдовиця-ґвалтівниця» про своє побачення з Василем
не забувала і готувалась до наступної спроби нападу. І для
надійності передислокувалась на друге місце засідки, і не
дарма, бо Василь після минулої зустрічі з Явдохою про ту
дорогу, якою зазвичай ходив, – забувся, а ходив іншою, хоч
вона була не вигідна за часом, та заради спокою душі, як
думав Василь, можна й походить «городами».
Та Явдоха – баба не промах, і цього Василь не врахував,
тим більше, за своїми голубиними стосунками з дружиною,
він втратив пильність, занадто безпечно став себе почувати
і, як наслідок, – перестав думати про вдовицю. А даремно,
бо вона про Василя думала, мало того, вона чекала на нього
в новій засідці. Це був ранок. Колись, вранці, ще в перший
раз, у Явдохи вже була невдала спроба взяти Василя, та
нині вона була стовідсотково впевнена, що їй пощастить,
мабуть, відчувала – вона ж відьма. Василь ішов з чергової
варти додому спокійний, задоволений життям, цим
погожим ранком, йшов зі своїми думками, нічого зайвого не
підозрюючи, навіть позіхнув, та вже біля гиблого місця не
встиг ще й рота закрити, як його черевики показали слід в
зелені чагарника. Точно, як і в попередній «операції», Явдоха
блискавично повалила Василя на землю та й каже йому:
«Ох, Василю, Василю – пропаща душа. Я ж тобі обіцяла,
що ми з тобою ще зустрінемось, а я, голубе, словами не
розкидаюсь, хто зі мною мав справу, той знає. Твоя помилка
в тому, що ти засумнівався в моїх намірах і в моїх словах». А
Василь потремтів, мов заєць, і таким же тремтячим голосом,
ледь не пошепки промовляє: «Знову ти, нечиста сила?!» А
Явдоха йому: «Ні, голубе, помиляєшся, чиста, як сльоза
немовляти, я за собою дивлюсь, стерильність гарантую!» І,
не зволікаючи, хутко взялась проводити ревізію, та не довго
копирсалась – бажане було на місці. А коли Явдоха виявила
довгоочікувану згубу, сказала: «Воістину сьогодні день для
вдалого полювання, відчуття мене не підвело, тож готуйся,
Василю, до бою». І оволоділа Василем. Звісно, той пручався,
опирався, як міг і як не міг, та, може, й не хотів пручатись, хто
зна. І витиснула вдовиця з Василя усі соки, навіть Катерині
нічого не залишила. Коли свої втіхи скінчила, мовчки ділась,
як минулого разу, ніби вітром здуло.
Василь же ще якийсь час побув у пришибленому
стані, повалявся, мов колода в травичці, поспостерігав за
метеликами і всілякими комахами і став поволі підводитись.
Стріпався, мов та курка після півня, і поклигав, мов той
кінь змучений, який повертається з дальніх козацьких
походів до своєї стайні. Коли нарешті причовп додому,
знову сказав дружині, що колгосп був у небезпеці і що хто,
як не він, його порятує. Взагалі-то все було добре у Василя
з Катериною. Жили-поживали, на поповнення чекали, та
аж ніяк не телефонного рахунку, а іншого... Ви спитаєте,
чи навідувався Василь ще до підзарядного пристрою, коли
батарейка сідала, тобто до своїх знайомих до болю друзів?
Ні, не навідувався. По-перше, там занадто велика напруга,
по-друге, у нього з батарейкою було все гаразд. Вдовиця-
ґвалтівниця його вже більше не переслідувала, бо отримала
те, чого бажала. Ось і все. Хоча ні! Через дев’ять місяців у
Катерини й Василя родився, на радість, хлопчик, а у Явдохи,
дещо пізніше, – чудова дівчинка, схожа до мами. Ось тепер – все.
ID:
661505
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.04.2016 14:38:47
© дата внесення змiн: 23.04.2016 14:38:47
автор: Олег Жердель
Вкажіть причину вашої скарги
|
