Минуло більше 3 годин, а вона все непорушно лежала на ліжку. Волосся покривало її обличчя наче східна паранжа, крізь яку проглядались лише блискучі, втомлені очі, що гостро вдивлялись в темну кімнату. Ноги вже отерпли, звисаючи з ліжка, але підняти їх не було жодних сил. В роті пересохло. На відстані витягнутої руки на столику стояло горнятко з чаєм, який ніхто не питиме. Вона ненавиділа холодний чай, він обпікав її тим терпкуватим присмаком, від якого хотілось зморщитися й зменшитися. Думка про прохід через вітальню, де сидів він була нестерпнішою за спрагу: «Ще трішки полежу. Ще мить»
Три години тому вона повернулася з вирішальної зустрічі. Тоді гарячий чай видавався за необхідність, а після – прогулянка, можливо навіть пробіжка. Натомість, вона впала на ліжко як тільки увійшла до кімнати, неначе видихнула з себе усе повітря, і лишилась лежати безформна, розплескана на постелі.
«Треба змити все це. Треба зібратися і змити все це». Вона зібралась і підвелася, ввімкнула нічничок, і здригнулась від світла, яке так несподівано залило кімнату: «Вода допоможе».
Вона прислухалась. Десь за стіною вже сопів той, що так її втомив. Коли вона місяць тому прийняла рішення піти – він нічого їй не сказав, тільки обійняв і попросив писати. Вона дала їм ще три тижні, до 7-мого квітня. 24 дні на пакування валіз, смакування розлуки, завершення всіх справ, і встановлення нових, видозмінених стосунків. Це був довгий і щасливий майже місяць. Він не втомлювався дарувати їй радість і подарунки: інколи випічку опівночі, інколи ручного м’якого крокодила, часто милі записочки китайською. А одного разу навіть приніс додому філіжаночку з пістолетом замість ручки і ласкавим написом «Біч, вере іс май кофі?» і ковзани, аби їй було зручно вчитися кататися щосереди. Він дуже старався зробити ці 24 дні особливими, такими які не хочеться забути. Він хотів красиво все закінчити, а вона, натомість, почала мріяти про продовження. В її голові все склалося зовсім в інший пазл – щасливий кінець, де вже немає розлуки. «Розлуку можна відкласти до менш солодких часів,» - помилялася вона.
Вагання, більші за помилку, і рішення прийнято. Він зберіг те, що вона вже втратила. Сон. Він спить там, за стіною. А у снах певно бачить себе в аеропорту, обіймаючи її востаннє, і промовляючи ніжні слова прощання. Він вже три дні до неї не говорить. Вона наче щезла, зморщилась випивши холодно чаю, як тільки відклала розлуку, як тільки вирішила лишитись. Його вчили поважати рішення, але не привили поваги до змін. Особливо, до змін рішень. Він не хотів розуміти. В них був цілий рік, навіть більше. «Рік – це так небагато,» - думав він, відпускаючи. «Рік – це ціла вічність,» - думала вона, прив’язуючись. У неї ще ні з ким не було цілого року.
Вона вже віджалкувала, вже відчула себе дурепою, вже усвідомила наслідки, тепер лише їх пережити. І навчитися поважати власні рішення.
А ще лишилося завтра здати квиток, і сьоме квітня вже ніколи не станеться.
ID:
664650
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.05.2016 17:30:01
© дата внесення змiн: 08.05.2016 17:30:01
автор: coccinelle
Вкажіть причину вашої скарги
|