Два вірші про дві різні війни з однаковою назво "Я прийду!. . ".
Я прийду… 1
1
Перехрестила мати сина,
Щоб жити праведно він міг,
Щоб помагала Божа сила,
З найдальших щоб вертавсь доріг…
Перев’язала, як годиться,
Двома стрічками – хрест-на-хрест.
Вклонився хаті він, криниці.
Благословив дідусь Орест:
– Служи ж, онучок, не лінися,
Мій сивий чуб не острами…
Вклонивсь онук і діду низько.
Не справився старий з слізьми...
І мати личко теж сховала
На грудях сина. Перший раз!..
Такого вже орла діждала!
Тепер служить прийшов ось час…
Тут серце матері замліло
Від гордості і від жалю.
Воно раділо і щеміло:
– О Боже, збережи, молю!
Й пішов селом солдат майбутній,
Від хати к хаті прямував.
Прощався. І слова напутні
На серця дні усі ховав.
А люди з кожної хатини
Всі приєднатися спішать,
Йшли провести села дитину,
Й трепече в кожного душа.
Аж ось і крайні бачать хати
Тривожну гамірну ходу,
Ще довго вслід будуть махати…
Доносить вітер:
– Я прийду!!!
2
І він прийшов… Через сім років,
Страшних, буремних, довгих літ.
Контужений. Утратив спокій,
Та не спинивсь його політ!
І знов його стрічали люди,
Хоч їх порідшали ряди…
Хіба він міг село забути?
Як марив знов прийти сюди!
Малеча вже попідростала –
Їх не впізнати. Хтось – помер.
Ще багатьох в війну не стало.
Голодний в полі брат… замерз…
Був сорок сьомий на подвір’ї,
Холодний і голодний рік,
А в нього – рани, малокрів’я…
Ступив на батьківський поріг.
І знову мати сина хрестить,
І Богу дякує за те,
Що син вернувсь, волосся пестить
(Вже не таке воно густе).
– Тепер і діда в нас немає, –
Сплакнула, – бач, не дочекавсь…–
І сина ніжно обіймає, –
Як же ти в пеклі врятувавсь?
А він… мовчить, очима водить,
Шука, де дід, не вірить їй,
Хоч весняні вже сьомі води
Зійшли, та в хаті вже своїй.
Наперекір вернувся долі,
Назло катюгам-ворогам.
В колгоспній працював стодолі,
Хоч і підводила нога.
Сім’ю він згодом свою створить
І побудує кілька хат,
А мову про війну заводять –
То скаже тихо:
– Я солдат…
27.09.2012.
Я прийду!.. 2
Давно тікають сни вночі від мами –
Вона чекає сина із війни –
Журба її, мов гілочку, ламає,
Всі сльози вона вилила за ним:
«О, як же ти там, сину, мій рідненький?
Чи береже тебе ще оберіг?»
Думки постійно обсідали неньку
У хаті, на городі, у дворі…
Й нову молитву шле вона до неба
(О, скільки тепер знала вона їх!),
Й журились за двором старенькі верби,
Й чекав на хлопця молодий горіх.
А той служив на Сході, під Донецьком,
І долю випробовував не раз
В війні, яка й війною не назветься,
Яку давно закінчити пора.
І хоч вона усе іще триває –
Збирає чорне жниво день-у-день –
Окремим це АТО якраз лахва є,
Та Україну в прірву це веде.
Стікає кров’ю і народ на Сході,
Від цього лиш міцніє його дух…
Сапає мати соняхи в городі
І чує голос сина: «Я прийду!..»
27.05.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
Перший вірш Ганно , ніби про мого батька! Війну
пройшов до кінця ,йому зараз 95 років. Згадує про війну тільки із сльозами на очах... Вірші дуже
прекрасні , душевні , болючі. Миру і спокою на
нашій землі!!!
