Відплив корабель, тонку нитку порвавши
Зі спогадів, здогадів, сну...
Я все розумію. Я все відчуваю.
Доцільності лиш не збагну...
Навіщо?.. за леготом - пустка безмовна,
За оріллю - люта зима...
Роздавлена й стомлена, тиха й холодна -
Хто ж я? Чи, нарешті... вона?..
Чиї невгамовні, мов відьомські очі
Зорять за безоднею скла?
Чи з власної плоті відчахнута гілка
Буй-зіллячком там проросла?...
Вона - не як я. Та - змиритись не може:
Що - відстань? Що - простір?! Що - час?!!
Придушений тягарем буднів холодних
В ній пломінь нескори не згас!
Хай - вітер, хай - крига, хай - люта, шалена
У пізній дорозі напасть,
Хай мрія загине, надія покине,
Та стратити віри - не дасть!
Побравшись з неспокоєм, спершись на відчай,
Вгородивши в серце терня,
Живе відчайдушно, востаннє, навідліг
Вона... Чи, нарешті, все ж - я?..
Відплив корабель, єдність душ розірвавши...
Навіщо?.. По чому?.. Чому?..
Я все розумію. Я все відчуваю.
Й доцільність вже от-от збагну.
