Було… було … було … було …
О скільки сліз я пролила за вами,
Мої німі, безликі і слабкі,
Мої непрощені й нездійсненні бажання…
Згоріли й попелом опали до землі
Мої солодкі і п»янкі жадання…
А світ тримали на моїх долонях так
Скарбів земних людських рясні врожаї,
Горіли вітром в полі в ранніх волошках,
І пили води з океанів і з пустелі.
І колосилася бажання трепетна стерня,
І голосила у душі моя надія,
Й віра нишпорила по усіх дивах,
За душу твою положить свою хотіла.
За очі твої все віддала б у житті,
І цей полин, і цю росу, і неба обрій,
Ти мою спраглу душу вдоста напоїв
Диханням свіжості могутньої любові.
І я не втрималась, злетіла до небес,
Затріпотіла я, замріялась, ожила,
А потім мою вірну душу осушив
Для щирої і нової любові.
І я неслась по-між горами в небесах,
Така довірлива, така мала і щира,
Що лиш, розбившись вщент, побачила себе,
Від щастя онімілу і засліплу.
Та не шкодую ні про що за це,
Не мертою я впала і розбилась.
Жива душа тріпоче у віршах,
Таких тобою зроджених і щирих.
27.08.2016