|
«Повітря, безколірне поблизу, на видноколі
виглядає як синє. Інколи навіть
темно-синє…»
(Йосип Бродський)
Про відлюдництво писати важко: доводиться писати про себе. Хоча і розумієш, що завжди пишеш тільки про себе, бо про щось інше і писати нічого, але в інших текстах вдаєш, що пишеш про інших. Хоча ті «інші» існують тільки в твоїй свідомості. Витвори твоєї хворобливої уяви. Тому – завжди про себе. А ти думав як… Але тут відверто – тільки про себе – про свої думки, про буття твоєї свідомості. І мимоволі доводиться на себе дивитися збоку – як на alter ego, на чужого, що користується тимчасово твоїм тілом. Хоча, що таке тіло? Лише старий потріпаний одяг… Кожне відлюдництво – втеча. І я тут не виняток. Не окремий випадок. І для мене це втеча – зі світу бруду у світ чистоти, одкровення, істини. Але де вона – істина? Я тікав він суєти і світу зла в гори і навіть не думав, що це відлюдництво буде відлюдництвом одкровень. Це була не перша – друга втеча в гори цього року (цього обшарпаного, не нашого, вкраденого), року після повернення. Але перша мандрівка не була відлюдництвом чи аскезою. Я взяв з собою товариша – він молодший за мене на тридцять років, але вже встиг побувати на тій самій війні. Тільки в піхоті і солдатом, а як я дивак – в артилерії та офіцером. Навколо безумствував теплий квітень, гори прокидалися, із землі проростало життя і вилазили дрібні істоти погрітися на теплому сонці. Прохолодне ароматне повітря сповняло такою бадьорістю, а сніги на вершинах такою свіжістю, що хотілось літати. Але розмови біля вогню вертались до того ж самого: до війни. І то мимоволі, невинно, самі собою. Це вже була не втеча. Це було повернення туди ж, звідки нібито. А насправді ні. І це замість розмов про вічне.
А цього разу відлюдництво. Самотність. Навіть не втеча, а повернення. Було таке відчуття, що я повернувся додому. Моя улюблена галявина серед гір, дрімучого лісу, столітніх дерев, на урвищем (а внизу гомінка ріка) зустріла мене радісно: все цвіло і буяло – червень. Найкраща пора в горах. Я нутром відчув, що на цю галявину – мою галявину цього року ще ніхто не приходив з людей. Серед лісу якось відчувається гостро, не знаю яким відчуттям, якщо на цьому місці були або проходили мимо погані люди. Бувало, що я це відчував і йшов далі в гори, не хотілось ділити з тими ні місце для вогнища, ні джерела. Тільки не сприймайте це нездало прочитане ніцшеанство. Це інше. Цього року мені взагалі щастило – мало того, що весь червень вільний – тікай собі в свою самотність, так ще й червень випав вітряний. Я люблю вітер. Що найбільше докучає в горах в червні, так це гнус. А цього разу – вільно. Вітер видував гнус з галявини, таке було відчуття, що його і не було взагалі. Трави піднялися високі, цвіли дзвоники, королиця, арніка і чебрець. Можна було просто впасти в запашну траву і слухати птахів. Потім, в липні вони замовкають, а в час червневого буяння зела – спів. До мене прилітали вусаті жуки-філософи, спускалась з висоти шишкованої хвойної білочка – чорна монашка. Я пригощав її горішками. Вона боязливо визирала з ялинового стовбура і забирала горішки тільки коли я йшов собі до ріки і водоспаду. Прилітав крук – може той самий, що і двадцять років тому, бо так само чи то сварився, чи то намагався мені щось розповісти, сидячи на гілці прямо над моїм наметом. Короткі ночі були місячні – це вже була не ніч. І не сутінки. Це було щось інакше. Час вогню і одкровень. Коли темніло (хмари і легкий дощ) на галявини запалювали свої ліхтарики світлячки – країна світлячків. Тиша була така, що не вірилось, що десь існують люди. Тим паче нерозумні люди чи злі люди. На землі настав рай – тільки я і Бог. «Я» розчинялось в потоці буття. От тільки сон… Так, сон. Як тільки приходив сон – знову те саме: постріли, вибухи, шанці, бліндажі, запах горілого пороху і солярки, руїни, бита цегла, холодний метал в руках і сепари в прицілі.
Я зрозумів, що від себе не втекти. Людина не може втекти від власної голови, від свого світу, що мурується на спогадах, як з брил чи цеглин. Так колись мурували в VI столітті в Ірландії ченці вдягнені у волосяниці свої кляштори.
Вдень все це знову здавалось ілюзією. Неіснуючим світом, вигадкою, ніби це було не зі мною. Вже було не два несумісні світи – війна і мир в одній країні і в одному часі, а три несумісні світи – світ війни, світ людей внизу з їх суєтою і гори й їх вічним спокоєм і тишею. Гори були безлюдні. Найбезлюдніші гори, звісно, в квітні – час зимових туристів минув, а літніх ще не настав, пастухи ще не виганяють худобу на гірські пасовища. Але і в червні: пора ягід і грибів ще попереду, грибників і ягідників вдень з вогнем, туристи ходять теж переважно починають ходити в липні. А якщо ще немає гнусу – то взагалі найкраща пора для медитацій і споглядання квітів.
Пройшов тиждень відлюдництва. Я спілкувався з птахами і деревами, розмовляв з ними про вічне. І диво! Мені перестала снитися війна. Почали снитися гори. У горах і сняться гори. Це буває рідко. Переважно снами повертаєшся туди – вниз. Бо «вертаються всі…» Я прокидався зранку, йшов до ріки на ранкове омовіння, набирав води, розводив вогонь, варив скромну їжу відлюдника, потім цілий день спілкувався з лісом і купався під водоспадом в холодній гірській річці. Ріка досить сильно змінилась за ці два роки, що я не бачив її – вона вимила під скелею глибокий вир. Коли світило сонце, воно досягало проміннями до самого дна западини і грало рудими зайчиками на поверхні скелі. Я любив зануритись в цей вир і відчувати як крижані струмені води омивають тіло. Іноді до виру припливала зграйка форелі. Я любив плавати між риб і відчувати стихію води. Ввечері споглядав вогонь і думав про давнину, про неоліт, про далеких пращурів, що поклонялися вогню, приносили йому треби, вірили, що він несе ці треба у світ богів. Поклонялися сонцю, духам гір, змії та високому небу. На схилах гори під якою я стояв я знайшов величезні брили з петрогліфами, знаками сонця, води, змії та людей. Я завжди відчував, що це місце особливе, обране колись жерцями потойбічного.
Якось коли день особливий – сонячний, світлий, прозорий, я плавав під водоспадом, потім вийшов з води на зустріч сонцю, в повітрі стояв сильний запах хвої і квітів. І раптом я відчув, що весь світ являє собою одне, один потік буття, всі живі істоти становлять єдине ціле, і цим єдиним цілим керує Те, Що Творить Речі – універсальний закон буття, універсальний закон матерії і часу. І я частина цього закону, цього першопочатку Всесвіту. І ось він – поруч, тут. Здається ще мить, і я зрозумію все, зрозумію як влаштований світ і що таке Істина. Дао тут воно – поруч, навколо, в мені, і я одне ціле з Дао і з цим першопочатком. Мені здалося, що я лечу над світом, над деревами, над рікою, що я розчиняюсь в повітрі, розчиняюсь в потоці буття, як розчиняється грудка цукру, яку вкинули в річку. Мене немає, є тільки Всесвіт і я злився в Всесвітом, став одним цілим з ним. Це було Одкровення, це було Просвітлення, Саторі – називайте як хочете.
Я знав що повернусь вниз – до людей іншою людиною, але я не думав про повернення, мої думки літали вільно як птахи ні до чого не прив’язані і ні чим не обтяжені. Я ніколи не писав нічого в горах, хоча завжди брав з собою записник і ручку. В горах якось не пишеться, легко думається, але не пишеться, бо описати цю красу неможливо. Пишеться вдома. Але в той день я написав ось такі рядки, хоча вони не відображають навіть блідої тіні того, що я переживав в той день. Бо це пережите не виражається словами. І все таки до мене прийшли ось такі рядки:
Я співаю деревам
Свою пісню відлюдника.
А вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
не говорить нічого.»
Я торкався моху
Руками втомленими,
Як торкаються шерсті
Звіра прирученого,
Шепотів каменям
Замшілим
Про сховану всюди Істину,
А мені вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з птахами –
Лісовими бардами.
Розповідав їм про Суще,
Що теж пісню співає,
А вони мені щебетом:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з вогнищем
Жовтим, гарячим,
Просив його оповісти
Про давніх моїх пращурів,
Що вклонялись йому офірою.
А вогонь мені у відповідь:
«Той, хто говорить голосно
Не говорить нічого.»
Коли я писав ці рядки біля вогнища, сидячі на старій ялиновій колоді мені згадався Гійом Аполлінер. Згадався його «Міст Мірабо», «Рейнські вірші», «Алкоголі». Чомусь з глибин пам’яті випливли ось такі слова:
«Мені й себе вже не жаль...»
Мені справді себе було не жаль. Ні на крихту. І як можна жаліти те, чого не існує? Адже «Я» - це ілюзія, випадкова комбінація дхарм, миттєве плетиво, що через мить зникне і тане іншим. Раніше я не розумів Аполлінера. Не розумів його віршів. Раніше – до війни. Мені треба було пройти через те ж саме, через що пройшов Гійом: через криваве місиво, порання, навіть смерть, божевілля війни. І тепер в моїй свідомості звучать його болісні рядки. Навіть ті – юнацькі, писані ним до війни – до його війни:
«З небес вернувся Феб, час на спочинок Флорі…»
Тоді флора буяла. Ніні я пишу цей есей восени – Флорі час на спочинок. Справді. Час. Але якими близькими стали мені його рядки… Всі. І ці теж:
«Якщо згину в бою на передньому краї
Цілий день ти проплачеш Лулу о моя дорога
Швидко пам'ять моя відлетить
І снаряд що сюди прилетить до переднього краю
Той красивий снаряд перетвориться в квітку
Миттєву…»
Але зараз. І до і після відлюдництва. А тоді… Тоді світ перетворився в поезію. І Аполлінер звучав нотою сумної ностальгії життя. А потім була Ніч Грози. Серед ночі почалася небачена мною гроза – небо просто збожеволіло, грім не вгавав ні на мить, спалахи злилися в один безперервний спалах, що миготів. Грім посилювався луною гірських долин і ущелин. Я міг би подумати про війну, про що завгодно, навіть про ядерну катастрофу. Але я був в ту ніч вільний від думок про війну. Я думав про стихію. І зрозумів, що час повертатись. Повертатись до людей. Потім в мене було і липневе, і серпневе відлюдництво. Тільки не було цього відчуття буяння життя і чистоти.
ID:
692313
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.10.2016 00:44:21
© дата внесення змiн: 04.10.2016 00:44:21
автор: Артур Сіренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Це просто епізод життя... 
хіба тільки спробувати 
