Ну що ж, мій брате,
в злу годину
ми в цій країні живемо.
Як ту дитину із-під тину,
життя у прийми віддамо.
Посіли вороги повсюди,
і, наче, вже чужий народ.
І не народ, а люди, люди
в чужий налізли огород.
Та і не люди,
в перегонах
хто знав – де ворог, де бандит?
Бандити в мантіях, й в погонах,
і кожен ворогом сидить.
А ми ж, мій брате, наче вівці,
бо навіть вже й не барани,
постголодоморні українці
з своєї рабської вини.
І як же нам те зрозуміти,
що все народу до снаги:
і об’єднатися зуміти,
і подолати ворогів.