Дощ і грім в пшениці посварились :
В кольорах веселки заблудились...
Від шаленства їх зчорніло все навкруг,
І світилося від блискавок напруг.
І носився косяками дощ у полі,
Плакав так, як можна лиш на волі,
Викладався до останку в почуттях,-
Все живе завмерло в укриттях.
Двох стихій на лані сварка не вщухала,
Аж терпець ввірвався сонцю в позахмарах :
Розсікло промінням сіру занавісу,
Що тягнулась полем, ген до лісу.
Променем в стіну ввіткнулось зливи,
І красу-веселку в небі запалило...
Та, дугою з висі, вигнулась у став,
Що за чорним лісом в очереті спав.
Грім свої лампадки -- під пахву,- й поніс,
З гуркотом під носом за густющий ліс,
Дощ сліпий зробився, йти уже не зміг,
Від краси такої рот роззявив... зліг...
А та самоцвітом сипле, виграва...
Ох і вже веселка, ох і вже краса !
От тобі й періщить...от тобі й гримить...
А красу побачить,-- Все вщухає вмить.