Невеличке оповідання, що складається з восьми частин. Наймасштабніший із моїх творів. Надіюсь, що
його прочитають і оцінять з усіх сторін. Буду радий за коригування, поради чи критику.ГОСТЯ З НЕБА8. Відродження
Набридливе «пі-пі-пі» все голосніше і голосніше проривалося у сон Григорія. Через деякий час він
важко відкрив очі. Перше, що подумав чоловік: «Нарешті я виспався». Він придивився до стелі, яка
здалася не знайомою. Це насторожило і Гриша хотів піднятися з ліжка, щоб роздивитися все, але
сильний біль роздався по всьому тілу. Чоловік закричав та спробував прийняти колишнє положення.
«Що зі мною? Де я?» – очевидні думки одна за одною почали літати в свідомості.
Почувся звук дверей, що відкривалися. Трішки згодом молодий жіночий голос стурбовано закричав:
– Він прокинувся. Прокинувся! Йдіть сюди. Ви маєте це бачити.
«Де я, хай йому грець, є? Невже це витівки тієї Анжели?»
– Зізнаюся, я не вірив, що Ви оклигаєте, – заговорив грубий чоловічий голос з кутка кімнати. Я лікар
Печорін, – підійшовши ближче, чоловік зробив привітний жест рукою і всміхнувся, – а Ви, товаришу,
дуже везучий. Пролежати на апараті двадцять шість днів. Це ж треба. Рекорд в нашій лікарні.
Відчуття здивування і повного нерозуміння ситуації знову відвідало Григорія.
– Двадцять шість днів? Про що Ви, лікарю? Місяць? Я ж учора був вдома. Це Анжела? Вона сюди
запроторила мене, так?
– Я може вже й старий, але з пам’яттю ще все гаразд і можу запевнити, товаришу, що ніякої Анжели
тут не було. А от у Вас, Гришу, здається амнезія, що не дивно при такій ситуації. Ви гарно вдарилися
головою. Ще б трішки і померли на місці.
«Головою? Коли я встиг. Нічого не розумію.»
Лікар зашелестів папером.
– Ось, – показує, – Ваша справа. Читаю: «Пацієнт Такий то Такий потрапив до лікарні…» Так. Це не те.
Не те. Ага. Ось: «Нуль третього. Нуль п’ятого. Тисяча дев’ятсот дев’яностого року.» Все правильно.
Зараз 29 травня, отже в цілому, товаришу, ви проспали 26 днів.
«Дев’яностого? Він сказав дев’яностого? Що за? Які 90-і? Про що цей псих верзе? Це ж було 26 років
тому, коли померла Ліза…»
– Не переживайте. Найскладніше позаду. Незабаром все прийде в норму. А зараз мушу відкланятися.
Треба перевірити дещо і зателефонувати вашій матері. Вона дуже хвилювалася і майже завжди була
з Вами. Ледь вмовили її відправитися додому відпочити. Бувайте здорові.
«Мама? Вона жива? То це все правда чи всього лише сон?»
Григорій глянув на стіл. Там стояла ваза з чорнобривцями, а біля щось відблискувало під сонячним
промінням. Придивившись, можна було розгледіти кулон Лізи. Чоловікові пригадалися останні слова,
що він чув перед тим, як заснути: «Я дарую тобі життя.»
«Цього не може бути. Просто не може бути. Невже я увесь цей час проспав? День за рік? І все наснилося?
Ну й дива, ну й дива, хай йому грець.»
Через годину в палату забігла мама Гриші, що плакала від щастя. На її устах з’явилася та ж сама посмішка
і син впевнився, що зараз все насправді. Згодом мати пояснила, що не витримавши смерті Лізи, Григорій
в’їхав на повній швидкості у стіну будинку. Хоч він і не пам’ятав цього, але бачив, що все, що говорила мама
було правдою.
Гриша запам’ятав слова янгола: «Переступи через себе. Люби далі. Живи далі.» І нехай його вб’є той самий
Бог-Диявол, якщо він не буде слідувати цим словам.
Кінець
