|
З самого ранку гули барабани – низько, погрозливо, гіпнотизуюче. Гули, віщуючи щось недобре, рокотали під волохатими лапами своїх хазяїв.
Рашшити готувалися до війни: їхні карі оченята,огорнуті пеленою божевілля, блищали в очікуванні промови свого жерця, котрий дасть їм ціль та причину. Заздалегідь були в захваті від неї, жадали, неначе якогось дива. Що здумалося жерцю цих розумних мавп, годі й гадати, проте з самого ранку…
Сильна віра в щось, чи в когось, яка перейшла в фанатизм – вони вірять правильність своїх дій, і жоден рашшит не має сумніву. Так, це дуже близькі друзі – віра та фанатизм, вони непомітно переходять одне в інше, і якщо в вірі ще є бодай якась крапля розуму, то фанатизм, котрий годі й уявляти без віри в будь-що: богів, ідеї, краще майбутнє, потребу нищити ворогів – сталевий меч, котрий ріже без вагань все, що трапляється йому на шляху. Байдуже все,лиш головний той світлий вогник, котрий вони бачать перед собою.
Рашшити ж палали величезною вірою в свого бога, і коли жрець проголосив його волю – знищити невірних, котрі мали нахабність збудувати поруч з джунглями своє місто, порушили всі традиції, маючи досить розвинену цивілізацію, та, саме страшне, літають в небо, котре призначене лише для одного бога – радо почали збиратись в війська. Такою ж величезною, як і віра, була їх ненависть до чужинців: як вони сміли відрізнятися від їх племен, бути інакшими?!
«Бий невірних!» - верещав, аж підскакуючи, жрець і тряс над головою священним скіпетром.
«Смерть ірсанам!!!» - волала юрба. Тисячі божевільних очей, роззявлених в обуренні ротів,волохаті руки, котрі піднімають над головами зброю. Обурення, ненависть до «зелених людей», котрі задарма дарували рашшитам свої знання, ліки та деякі речі.
І їм, рашшитам, байдуже все на світі – вони готові гинути, вбивати всих заради того, щоб виконати волю свого бога, оголошену жерцем. Хто ж навіяв ці ідеї йому?
«Смерть невірним!» - тим часом волала юрба,захлинаючись в ненависті та правильності своїх намірів. Хвилювалася, наче море перед бурею, готова будь-якої миті виплеснутися волохатими потоками з джунглів, змітаючи все на своєму шляху.
«Смерть!» - верескнув жрець, ще трішки, і раніше мирні жителі хащ, котрі навіть не полювали на тварин а збирали фрукти, ринуть на силові поля, якими ірсани відгородили своє місто від джунглів. Підніметься величезна хвиля живих тіл, намагаючись заполонити собою все, і знову заринеться в зелені хащі, знову підніметься…
Спостерігаючи за рашшитами, я раптом пригадав бачений мною колись нерест зорконів – таких собі створінь, напівкотів, напівзмій з їхньою отрутою, на-пів ще хтось. Навесні вони йдуть у Долину Кігтів відкладати яйця – масово, долаючи будь-які перешкоди на своєму шляху, вбиваючи і знищуючи все, що не встигне втекти. Але хай хто-небудь спробує вбити когось із них! Знайдуть будь-де.
«Вперед, вперед!» - зове їх інстинкт. Пам’ятаю, як вони наштовхувалися на дроти під напругою, гинули, на їх місце ставали інші, і так – поки не утвориться міст через перешкоду. «Вперед, вперед!» - і жива ріка потужною хвилею пробиває собі шлях.
Чимось вони дуже схожі між собою – зоркони та рашшити-фанатики. Та, проте, що може бути спільного між цивілізацією розумних гуманоїдів та зграї диких звірів напровесні?
Пам’ятаю, брат Дорріс казав:
- Розумієш, Шерідане, народ – це клинок в руках правителя. А фанатики – його основа та його ціль. Саме вони нерушимі стовпи якоїсь ідеї, саме вони будуть нав’язувати її та переконувати в її правильності інших. А ще вони досить схожі на запас вибухівки: коли запалу немає, ніщо не суперечить їх переконанням – фанатики звичайні люди, глибоко переконані в чомусь, проте, коли з’являється якась іскра – бажаючи тобі лише добра, вони знищать тебе разом з твоїм містом, вважаючи щось неправильним, докорінно змінять півсвіту.
…Проте, це було далеко в іншому світі, серед зовсім інших людей – розумних створінь. Цікаво, а що Цих змушує перетворюватися на слухняних ляльок в лапах цього сивого і дещо божевільного жерця? І чи передбачали наші предтечі, що створений ними народ так себе поведе? Мабуть, ні – десь в програмі стався збій, і через багато років все полетіло шкереберть.
- Привіт, Шерідане! – почув я позад себе. Знайомий голос – Ріф, мій колега.
- Привіт, Ріфе. А ти що тут робиш? – здивувався я. Наче, лише я мав завдання дещо прослідкувати за … людьми? Тваринами? Навіть не знаю…
- О, тут назріває невеличке заворушення, а ти ж пам’ятаєш, що моя робота – слідкувати за перебігом подій. – Радо посміхається колега. – Буду вболівати за отих мавпочок. А ти?
- Боюся, Ріфе, що я зіпсую тобі все задоволення від війни. Мене прислали прослідкувати…
- Мене теж! – перебив мене знайомий. – Тож займаємо кращі позиції…
- Та запобігти битві взагалі. – закінчив я.
- От цікаво, як ти це будеш робити? – розсміявся Ріф. – Щоб зупинити отих добродіїв, треба, мабуть, лише невеличку таку ракетку тактичного значення, щоб разом всіх.
- Навіщо ж так жорстоко?
- Ну, посуди сам – ідея – річ доволі нав’язлива, і якщо залишити бодай одного переконаного нею… В отих мавпочок є жінки й діти, які не підуть воювати, і виростуть нові воїни-фанатики, в яких з дитинства живе ненависть до зелененьких, і вона ж буде процвітати в їхніх дітей… Талановито підібрана ідея, мій друже, це як вірус на основі ДНК – лікується лише відокремленням самого молодшого покоління або повним знищенням племені. То ж нічого в тебе не вийде.
- Я буду надіятися до останнього. – зітхнув я, вже розуміючи, що Ріф таки правий.
- Ага, бажаю успіху. Немовлят зараз будеш відокремлювати для рятування виду, чи визивати ракетоносій? Лісу, правда, шкода буде, та й радіація дещо заважатиме… - виразливо поморщився колега, вмикаючи мікрокомп’ютер. Я стою поруч, з сумом признаючи, що роботи в мене й справді непочатий край, і, скоріше за все, думка щодо ракетоносія самий кращий вихід – ніхто з рашшитів не задумається над своїми діями, не задумається хоча б на мить, не жахнеться тому, що він чинить… Ніхто їх не переконає в протилежному, і навіть коли ірсани переможуть в цій, безумовно, довгій і кровопролитній боротьбі, зостануться жінки, котрі передадуть волю бога, діти, котрі встигли в себе ввібрати ідею і мати її за ідеал; і нехай багато хто з рашшитів, можливо, схаменеться і признає свою саму велику помилку, проте зостануться фанатики. Вони берегтимуть свій вогник переконання та божевілля, пронесуть його через роки та покоління, щоб колись знову неочікувано вибухнути хвилею безпричинної ненависті до ірсан, раптово та страшно, набираючи сили з кожним роком…
Ідея, фанатики… Невиліковна хвороба будь-якого суспільства, породжена довірою до переконань батьків, вірою в правду своїх ватажків, хитрістю останніх та обмеженістю перших, жагою влади, ненавистю до когось… Досі ніхто не зрозумів, звідкіля ж вона береться, і ніхто не придумав від неї ліків, і ідея з тактичною ракетою стає дедалі привабливіша, проте – як казав Ріф, лісу шкода…
… Хвиля здійнялася, наштовхнулася на силове поле, схлинула, зоставляючи по собі пісок мертвих тіл. Поки що невдала спроба, та це лише поки що… Десь в глибокому бірюзовому небі заревли літаки, подаючи запит стосовно того, що відбувається внизу…Неподалеку заспівала пташина – їй байдуже і безглузді ідеї, і боги, віра в яких дуже часто їх народжує, і те, що буде потім – вона радіє життю тут і зараз. А там, в місті, в Центрі оборони, який-небудь зеленошкірий черговий з величезним подивом спостерігає за самогубними спробами прорвати силовий кордон, адже всі звикли до того, що миролюбні та спокійні рашшити навіть не полюють на звірів…
А, можливо, нічого страшного й не станеться – силове поле встоїть, всі божевільні загинуть, а ті, що залишаться, зникнуть в джунглях сумувати за загиблими…
А, можливо, й ні – і тоді буде кривава та безглузда війна… Я не знаю…
Знову виринула хвиля, в сонячному промінні зблиснув метал…
ID:
720041
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.02.2017 14:22:17
© дата внесення змiн: 24.02.2017 14:22:17
автор: D.Rey
Вкажіть причину вашої скарги
|
