Як же навчитись бачити добро,
Коли навколо підлість і безчестя?
Коли не мириться із цим твоє нутро
І протестує дух твого пришестя?
Як же я хочу вірити в людей!!!
Та чи змогла б цю віру повернути
Крізь сотні вимитих слізьми ночей
і тисяч осудів, яких вже не забути?
Що ж, не забути, то нехай!
Із ними жити вже якось навчилась!
Їх вже не змити, як не витирай,
Невже я так жорстоко провинилась?
А люди хочуть вірити в брехню,
об душі люблять витирати ноги!
І язиками плести маячню,
Із заздрощів сплітати перемоги!
Як же я хочу вірити в людей...
В добро... Як вчила мама ще з колиски,
Але...Дано мені сумнівний привілей:
Пізнати, що є люди і людиска.
Пройшовши коридором із пліток,
Облившись брудом домислів мерзенних,
Я одягла жорстокості вінок
І не знімала в Образах щоденних.
Я серце одягнула у кришталь,
Я почуттів у нього не пускала,
Прикрила посмішку самотності вуаль
І вже нічого й ні від кого не чекала.
Душі закованій в сталевому футлярі
Вже не відчути болю і образи,
Їй вдруге не згоріти у пожарі
Не скуштувати наклепів відрази...