Давид Гурамішвілі (1705 – 1792) народився поблизу Мцхета, колишньої столиці Грузії. Із древнього князівського роду. Був украдений лезгинами, втік, після поневірянь добрався до Москви. Служив у свиті грузинського царя Вахтанга, у грузинському гусарському полку, воював у Європі. У чині поручика вийшов у відставку, отримав від царя земельний наділ у селі Зубівка під Миргородом. Поет, воїн, учений, господар. Його поезію шанують в Україні, Грузії і за кордоном. Похований у Миргороді.
І
Вершини гір німують біля Мцхета,
Гірська вода прозора – чисте скло.
Так сталося, що князя і поета
В Зубівку українську занесло.
О звиви долі! Як їх зрозуміти?
Хто успіхи вливає в помилки?
… У нього на могилі гори квітів –
Красу й талант цінують земляки.
Життя любив – тож не губив ні днини,
В млини й поеми втілював думки.
… Клепсидра відліковує хвилини,
А ми безжурно спалюєм роки.
ІІ
Сім’ї не мав, не сталося заручин –
За Тереком, здається, сумував.
Гусарського він полку був поручик,
Тож у Європі довго воював.
Забувши, що у келисі слив’янка,
Мелодію вечірню пив і пив.
О, як боготворив він вас, слов’янки,
І – кожен раз – як віддано любив!
Давид не знав розчарувань, відмови.
Яка глибока таїна буття!
(Жінок завжди хвилює добре слово
У добрий час. І щире співчуття).
А що мужі? Не раз його палили,
А чим іще «віддячити» могли?
Про це старі черешні відшуміли,
І трави сподіванням проросли.
…Чуби у хлопців-миргородців – хвилі.
А талії, а вуса, стрункість спин!
Грузинський князь Давид Гурамішвілі
Із генних посміхається глибин.
Оте дівча, засмагле і рішуче…
Яка постава! Непідкупний вид!
Її очима пристрасно, жагуче
У білий світ вдивляється Давид.
…На цвинтарі сиджу серед покою.
Прийми пошану, воїн і поет!
Оце й погомоніли ми з тобою,
Поручику гусарський, тет-а-тет.