Поведи мене, мамо, в далекі луги,
Де квітчається-грається зваба весняна,
Де ні сліду не видно людської ноги –
Тільки луг доокруг, тільки вільгість духмяна.
Я ще зовсім мала. Золотиста бджола
Примостилась кульбабці на сонячні груди.
П’ю із нею нектар запашного тепла,
П’ю любові нектар, що витає повсюду.
Ще не знаю, що п’ю…Метушусь, як бджола,
Зачаровано зелень і синь обіймаю.
Я ще мало на білому світі жила.
Мало знаю. Та серцем палким відчуваю:
Як земля розімліла від щастя співа,
Як приємно і щемно в руках кругоплину!
Пробудились незрілі-невмілі слова,
Що колись підростуть і між люди полинуть…
Десь на денці дитинства мого береги,
Тільки спогад годинником сонячним тенька.
Поведи мене, мамо, в далекі луги,
Хай я трішечки-трішки побуду маленька.