Заполони мене, одвічна птахо,
високій пробі тонкості пера...
Це наче пломеніє дітвора
не знаючи ні болю, ані страху...
Над плахою чуттєвих катастроф,
над цвітом невідлюблено зів'ялим –
рятуймо душі від безглуздих спалень!
праотчим кличем висне Саваоф...
Над Волохом роздмуханого літа,
над оберемком прілої трави –
розкрита душе, звільнено пливи,
напівпрозорим леготом зігріта...
В поривах вітру здрібне молочай –
рвонеться пух, прощаючись із тілом...
Розтанувши небесним Фермопілом,
майбутніх втілень риси зустрічай!
Я житиму... коли звогніє осінь –
і догорить обвуглено до тла...
Я житиму... коли стемніє просинь
в разючих бризках крижаного скла...
... Вшамрілий зойк зомлілого крила –
пріч манівців і поступу трути́зни...
Глибинним дихом спраглої вітчизни
квилить тисячолітня ковила...
(Зі збірки "Непроминальність, або Енколпіони для душ". -
Львів:Сполом,2017)
мені теж наше знайомство дуже приємне 
БЕЗ КОМЕНТАРІВ 
