89. ВОСЬМЕ ЖИТТЯ. Початок
21.05.2017* 08:15
Більше ніж 2 місяці я не був присутній в цьому тексті – було неухильне, повільне, але бурхливе розгортання подій, в результаті чого завтра у мене починається те, неминучість чого я давно підозрював, де-факто ДЕВ’ЯТЕ життя. Це кажуть, що у кішка має дев’ять життів? То от виходить, що хоч я по знаку і Риба, але явно гарно вписуюсь у своє прізвище, бо маю стільки життів!
Той 2013 рік був для мене знаменним.
По-перше, падіння на ноутбук мало неочікувані наслідки окрім того, що я своїми ребрами розбив екран ноута. . Ожеледь та ожеледиця, яку наша бабця Зіна називала узагальнено «сракопад», були вельми врожайними на травми. Швидка доставила мене до лікарні, а там – черга таких як я. При цьому що я, адже стою, хоча і волаю тихо від колючого болю. А інші – хтось з травмами черепа, хтось з поламаними ногами та руками, але героями дня були люди, які лежали на коталках. Особливо мене вразила жінка, явно високого рівня бізнесвумен. Не встигла відкрити двері свого авто – поламані ребра, щось із хребтом, на обличчі синя велика гуля, що тікала до потилиці. Так що я там тримав себе тишком-нишком.
Рентген, звична автоматична недбалість рентгенолога, яка вже встигла до 10:00 страшено втомитися від нескінченого припливу травмованих. = нічого страшного, ребра цілі, хребет – теж. Тут же юрма таксистів, що вправно розвозлять додому тих, хто не потрапляє до лікарні.
Нічого страшного! А я ледве дихаю, бо кожне вдихання викликає кинджальний біль в грудях. Місяць таким чином промучився, затих нібито біль, але, як достатньо швидко з’ясувалося, підступність мого Покарання була вишукано трагікомічна – тепер у мене біль в грудях час від часу, неконтрольовано, ов коз, повільно наростав до крещендо і треба було негайно бігти до туалету по малому, бо тільки тоді біль щезав.
Вершина цього трагікомізму викликає у мене досі вимучену усмішку.
Як завжди ми із синами відстояли чергу на маршрутку, щоб зайняти сидячі місця. Спочатку сини виходили на своїй зупинці, щоб іти пішки квартал до Художки, потім я на наступній – так що маршрутка у нас була одна і та сама. Молодший сів у кінці автобусу (дрімати!), старший – праворуч на першому одиничному сидіння і я за ним. Як завжди, читав щось. І раптом відчув: біль починає наростати. Всі спробу подолати його, а інколи це вдавалося, не були успішними. Вже сидіти не можу. Встав. А людей в автобусі, як завжди, немов оселедців у бочці. Від болі у мене в очах темніє. Старший син повернувся, очима питає «Що?» і тут я розумію, що не можу витримати біль. Ледве прошепотів: «Біль! Не витримую!» І не витримав. Біль, немов скажена собака, посміхнувся і почав стухати. Бачу: під’їжджаємо до Петрівки. «Я тут вийду» - сказав сину. І вийшов.
Рішення прийшло зразу. Гроші у мене були, бо я тоді не погано заробляв, то в переході до станції метро купив нижню білизну, адже був мороз на дворі, шкарпетки, целофановий кульок, рушник… Ледве дочапав до туалету, помахав перед касиркою посвідченням ветерана війни і зачинився в кабінці.
Майже півтори години я вовтузився переодягаючись, адже це була кабінка громадського туалету, десь 90 на 90 сантиметрів. Кожний мій порух немов чатував біль, тому я робив потрібний порух та замирав на якусь мить, щоб біль вщухнув. Час від часу я мимоволі сміявся скрізь сльози, бо уявляв всю кумедність ситуації.
Нарешті я переміг. Коли виходив із туалету, то касирка подивилася на мене розкривши рота, адже вона звикла, що всі ходять швидко туди-сюди, а тут раптом з’являється чолов’яга звідкись, як це вона могла пропустити що він входив?
Поки їхав на роботу, а потім з неї додому, то мимоволі думав про те, що це третій випадок в моєму житті по рубриці «Туалетна тема».
1959 рік. Я студент Архфаку КІБІ. Тоді два перших курсів кожний студент повинен був займатися в якійсь спортивній секції. Я – шпажист. Тренер сказав, що у мене видатні здібності (він не помилявся ніколи і я тільки по халатності не отримав майстра спорту) і я почав тренуватися як навіжений. І мав неймовірну насолоду від цього. Але один раз після тренування не вберігся і підхопив цистит. Вночі, у стані навпіл марення, дома в туалеті втратив свідомість і мої брати дві години виколупували мене звідти, бо двері відкривалися в середину. Коли приїхала швидка, то лікар питав: «А чого у нього шкіра на спині зідрана?» З того часу все своє професійне життя двері з приміщень проектував тільки на вибігання, відкривання назовні.
Другий випадок теж був трагікомічний.
1991 рік. Жити не було де, бо змушений був піти із третьої сім’ї, мав активну фазу Сенсорного розкриття, жив тимчасово в майстерні Петра Гончара на Андріївському узвозі. Дореволюційна будівля, висота другого поверху біля чотирьох метрів. Туалет нагадує пенал, що поставлений на попа, десь під стелею маленьке віконце в бік коридорчику. І от, машинально і бездумно, я почав гратися під час процесу із замочком на дверях. Він був якийсь вишукано красивий, здається чеський, з якимось кнопочками та штирками. І раптом щось в замочку тринькнуло, щось випало, кулись покотилося і… двері запечаталися. Я опинився у пастці. До віконця не дострибнути та пролізти в нього не можливе, бо вона таке мале!
Коли я нарешті насміявся, то вже було не до сміху? Попереду два вихідних дня. Сюди хтось може прийти тільки через добу, а може і через дві. Я тут сам. Був такий розгублений, що подумки запитав у Голосу: « Я вийду звідси?» - «Так. Незвичним чином.» - «Як так?» - Мовчання.
Почав нишпорити по кишеням – пусто. І раптом десь між складками тканини відчув щось – виявилася монета в 1 копійку часів Советікусу. Як вона туди потрапила – не відомо. І от, після 20 хвилин праці нею я зміг розкрутити гвинти і замок розвалився на частини. Голос саркастично сказав: «Поздоровляю!»
Колись після вечері мої хлопці казали: «Тато! Розкажи кумедні історії про своє життя!» І я розповідав. Їх є пару десятків і ці три з їх числа.
Той рік мав і дві значні події для нашої сім’ї.
Перша – Світозар остаточно перейшов жити до Олі, своєї громадської дружини. Її батьки прийняли його і він почав притиратися в їх сімейний устав.
Друге – Світозар блискуче захистив дипломну роботу в Художній школі – 12 балів. Як казали потім мені, то оцінка у нього була 11,5 + 0,5 за патріотизм. Я неймовірно пишався своїм сином, хоча все говорило про те, що його не тягне декоративне ужиткове мистецтво, а сучасне – комп’ютерна графіка.
Він разом з Олею зробили невдалу спробу поступити далі вчитися в Інститут імені Бойчука, хоча її родичі і зробили все, що тоді вимагалося від батьків в таких випадках, а їх зусилля дорого коштували.
Була і третя подія, але я про неї тоді не знав.
Літо ми з Дарієм традиційно провели на Дачі.
А кінець року подарував мені криз із тиском 250/120. Чесно кажучи, я так і не зрозумів що трапилося – просто носом почала кров фонтанувати. Лікар швидкої, яка везла мене до лікарні, сказав: «То ви щаслива людина! Кров носом пішла!» - «Еге ж, літра півтора вибігло. І ще я її ковтаю.» - «Але ж вона не пішла у мозок!»
Моєму середньому брату не повезло так і він тепер має паралізовану праву частину.
Я тоді ще не розумів, що все, приїхали, пора бути справжнім пенсіонером. Мені здавалося, що я буду працювати архітектором аж до самого кінця. І не розумів, що кінець вже маячить на обрії.
Формально моє Сьоме життя закінчилося в 2014 році і почалося Восьме, яке, як я вже сказав, судячи з усього неухильно закінчене і завтра почнеться Дев’яте.
Зараз мимоволі проглядаю своє життя очима системного аналітика і розумію, що в ньому дивовижним чином весь час правив бал Закон синхронізації. І ще: міцна окультна компонента! Так і підмиває оформити системний аналіз цього феномену. Але це вже буде потім, потім…
ID:
734406
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.05.2017 14:43:37
© дата внесення змiн: 21.05.2017 14:43:37
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
