«Самотній твоє вітрило
Понесе далеко-далеко.
Наче хмарку легку
Вітер тебе понесе...»
(Лі Бо)
Вчитель залишив учнів своїх,
Вчитель шукав самотності,
Вчитель сказав учням чекати
Чи то просвітлення, чи то одкровення
Тут, в долині ріки Спокою,
А сам в гори подався
Вузькою стежкою самітників,
І там над прірвою, і там –
Де сосни чіпляються ногами-коренями
За скелі білі, тверді наче кремінь,
До вчителя прилетів вітер
І співав йому пісню Істини
У верховіттях колючих.
І вчитель послухавши цю пісню
Отак тому вітру вторив
Чи то просто говорив у простір,
У порожнечу безодні:
«Рух та круговерть не мають кінця.
Але хто відчути зможе
Тонкі зміни Землі та Неба?
Бо втрачаються речі там –
Надлишок тут,
Повнота тут – недолік там.
Втрата та надлишок,
Повнота і недолік
Слідують за життям і за смертю.
Хто відчути зможе ту мить,
Коли єднаються поява та зникнення?
Повітря та сила
У кожного зростають не одразу,
Форма у кожного зникає не одразу.
Не відчуваєш, коли вони дозрівають,
Коли втрачаються.
Так з кожним днем
Від народження до смерті
Змінюється подоба людини.
Але мить змін відчути неможливо,
Розуміють це пізніше.
Про це мені повідав вітер
Серед гірських вершин...»
Мить змін відчути неможливо Це як дивитись на срібну волосинку на маминій голові і не знати, коли вона почала вкриватися сріблом - може, коли відпустила дитину саму в світ, а може ще коли маля робило перші кроки і похитнулось.
Але ж і змусити нас замислитись над цим здатен тільки наймудріший
Лі Чень Дао відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00