ти ніколи не спиш,
ти все крутишся,
ти дзижчиш, така дзиґо, мов джміль,
– хочеш знати, то слухай:
ні, не слухай: дивися
та поглянь на цей-о шар-вар-ярмарковий безлад:
він всюди, а приходить сюди звідусіль,
де не було ні тебе, ні мене, ні його.
огого!
нагорі альбатрос
нерухомо повиснув на вітрі.
– ви! вгадайте: чи бачить він море, як я?
чи він бачить, він чує, як морем біжать,
ніби нізвідки, ніби в нікуди,
ніби полем пшениці, перекотихвилі?
ніби зморшки по шкірі зеленій, м'якій,
що розкрилася ген аж до обрію,
а вкриває нам внутрішню десь у дна запозичену сутінь:
там в кривих лабіринтах кривавих печер
все блукають, штовхаючись, дикі відлуння
і минулих, і тих – ненастанних примарних – часів,
що існують словесно: вербально,
що верзуться так по-святковому
дієслівно чи може вербово,
чи котиково тихо, перекотичасово,
смарагдово. тут зграйками
рибки, гай, похибки, чи підводні човни
з пишним написом "знай" на округлому боці,
а самі ж то не знають, куди їх несе,
та ще й крутить, викручуючи та перекручуючи слова,
в вашій пісні, дівчата, немов у швидкому потоці.
їх багато, багато, й ніхто нам не вкаже на берег,
і не знає ніхто, де ми є – лиш повторно буває часами,
заворушиться десь та підкинеться раптом,
та порветься нагору до світла.
чи багато, чи мало різних людей перехожих
йдуть вулицею та розминаються навіки?
аж ось двоє поглядів стрілися; бачу,
що я – це вже ти, а ти – то вже я,
що веду сам тебе нашим диким незвіданим краєм;
що ти мене вчиш і показуєш все –
все найкраще, на що лиш я здатен;
та ніхто нас не кличе до господа бога,
і ніхто нас не змушує потупитися присоромлено,
і ніхто не вичитує, ніхто не змагається,
ніхто не летить, оминаючи сонце,
до нас – лиш плітки та якісь астероїди.
і хоч би як, кожен день, що ти твориш,
ти вирізьблюєш, певне, моїми таки очима,
і запрошуєш, і заохочуєш, і обіцяєш;
і через дірку в стіні, що вчора пробив головою,
ринуть потоком на сонячних крилах мільйони
вісників доброго, аж найяснішого, ранку.
і ніхто не співає мені, набридаючи, й не колисає,
не шепоче, щоб спав; лиш примружуся –
бачу все у вікні, що розчахнуте світлом зовсім,
і гукаю до тебе, немов через людну вулицю,
через море і небо.
за твором: echoes, pink floyd
ID:
737942
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 15.06.2017 19:50:38
© дата внесення змiн: 15.06.2017 23:10:14
автор: smack jack
Вкажіть причину вашої скарги
|
