|
Я дитина Галича. Воістинно, так! У моїй долі була щаслива година зустрічі з Юрком
Лукомським, який упродовж багатьох років керував розкопками княжого Галича (Крилоса, зокрема) у складі Карпатської архітектурно-археологічної експедиції. Він завжди збирав довкола себе молоде, небайдуже товариство. Я теж іскорка з цього багаття: топтала стежки Галича влітку 1987 року, відбувши нелегкий перший рік вчителювання по закінченні філологічного факультету Львівського університету ім. Івана Франка. Здобута вища освіта дала мені змогу стати старшим лаборантом і щоднини, відпочиваючи після розкопок, шифрувати археологічні знахідки. Як ця робота припала мені до душі! Яка романтика – спати у розкидних похідних мішках, мити волосся просто у хвилях Лукви, гріти руки і обличчя біля вечірнього вогнища, сьорбаючи духмяний чай, заварений на ромашці, чебреці та м’яті, і ласувати бородинським хлібом, вимоченим у молоці, запеченим і политим свіжозібраним медом (ото ще забагається “печеного меду”!..).
А пісні біля вогнища під гітару Юрка – це щось фантастичне:
“Пісня бринить аж до світанку
Про галичанку, про галичанку”.
В той рік зі мною поруч копали Крилос дівчатка з музичного училища – Оленка Сеник (експедиційний старожил) і Оксана Щигельська, що розділила зі мною тягу до фольклорних шукань у мальовничих місцинах княжого Дитинця. Оце з нею ми пробиралися вузькими непролазними лабіринтами пралісу Діброви, переходили через джерельний Чистий Потік, а там і через болото, прозване нами “Зміїним”, бо там направду водилися галиці, і підступне мале змієня мене врешті-решт ужалило. А далі – попри пасіку, попиваючи медовий нектар з води Чистого Потоку (дарунок щедрого пасічника), піднімалися на узвишшя Золотого Току, по дорозі спостерігаючи, як у куренях пралітніх дерев, що вросли у камінні мури, гніздяться кури, а старі господині, помережані зморшками, як століттями історії, зітхають співомовками:
"Васильку,Васильку,
повісь ми коралики на білую шийку"!
…Крилосе, Галичу… Перемліла я вашими овидами, коли знімали фільм “Данило Галицький”. Таке все рідне, знайоме – на запах, на дотик, на відчуття простору і середовища: те залите багряницею призахідне сонце, що сповзає по верхів’ях дерев і поволі окреслює рельєфну панораму неторканої первісної природи…
Натомість місце наших розкопок – “Церковці”, де у княжий період зосередилися храмові забудови – тепер запущене пасовище, де привільно пасуться корови, мудро зглядаючись на незнайомих їм прибульців, довірливо підходячи до нетривких “заборол”, якими слугують звичайні стрічки і шнури, натягнуті на кілки. Свята простота!
Ці враження не померкнуть ніколи. Ця любов до Галича захована в найглибших закамарках пам’яті, і коли на душі стає смутно і тривожно, піднімається така нестримно тепла, така світла хвиля ностальгії – немовби Луква і Лімниця разом узяті виходять з берегів. І хочеться повернутись – і двічі ступити в одну і ту ж ріку…
Так виник задум опублікувати “Галицьку елегію”, що увійшла до моєї першої поетичної збірки “Дзеркала”, без заспіву, скороченого редакторською рукою, під метафоричною назвою, навіяною юначою уявою – “Рапсодія танучої свічки”.
До теми князя Осмомисла, його коханої Насті Чагрівни та синів, що по материнській лінії стали одвічними ворогами, я повернуся ще пізніше в циклі історичних портретів «Праотчі лики з обрисом Русі». А поки що – вона, «ГАЛИЦЬКА ЕЛЕГІЯ», чи то галицька журба «РАПСОДІЯ ТАНУЧОЇ СВІЧКИ».
Я впізнала т е б е –
в мою уяву ти врісся
корінням старезного дуба,
дупло якого поросло мохом
і здивовано дивиться
широко розплющеним оком
на цей звичний
і щоразу новий світ.
Я впізнала т е б е –
в мої груди ти влився
запахом полину і м’яти,
що сплели свої долі
на узбіччі крутої стежки.
Я впізнала т е б е,
але ти…
Чи впізнав ти мене
в мовчанні?
* * *
«Ой, воротар-воротарчику,
утвори нам воротонька.
- А хто там, а хто там за пан іде?
- А що там, а що там за дар несе…»
Прибились онуки-безбатченки,
немає куди їм подітися.
- Ой, воротар-воротарчику,
пусти до вогню нас
погрітися.
- Ви звідки, онученьки-старчики?
- Ми з віку прийдешнього, зло́тенький.
Ой, воротар-воротарчику,
утвори нам свої воротонька.
- Ідіть же, онуки-безбатченки,
хай ноги спочинуть натомлені.
- Ой, воротар-воротарчику,
пусти нас під Хорсові промені.
«А був той Хорс владним а добрим,
і щедроти його восхваляв люд галицький,
аж поки не приїхав на буй-коні Перун,
і не зламав списа кирвавого на рамені Хорсовім,
і не вдягнув його у шати з каменю…»
Оживає дух предків,
розсуваються стіни порушені,
і чийсь профіль суворий
виринає і кличе до себе.
Твоя мова співуча
закодована в камені, русине.
Камінь – слово, і слава, і сила, і зморене небо.
ЛОВИ
Засурмили сурми. Заревли.
«Осмомисл збирається на лови
до густого праліску Діброви», -
сповістили галицькі посли.
І тріщать налякані гілки,
скаженіють коні залюбки,
сарни стогін, та зникає сарна.
Марні лови. Сарна – річ не марна.
Ось уже і Лімниця-ріка.
Здобич утіка та й утіка.
У нестямі кинулась в Дністер,
де вшамрілий очерет росте.
І стояв, і думав Ярослав.
Перевізника гукав-благав.
А в човні з’явилася чарівна
Настасія… Настонька… Чагрівна.
Латане мереживо Золотого Току.
Юрба, одурманена літньою спекою.
Багаття очей твоїх, тихо тліючих.
Аромат меду в повітрі загуслому.
Вологі коси осики тремтячої…
О русинко, дике сарня втікаюче.
А її впіймали й повели
на узвишшя Золотого Току.
Всемогутній Хорсе, як жорстоко
від твоєї гинути стріли!
Грубі жарти грубої доби:
то ж кохана князя – не шептунка.
А жертовник – доленька-пустунка:
ти не князя, бога розлюби.
Наречена Хорса – дивний шлюб.
За короткі ласки – вічна кара.
На землі – одна, а в небі – пара…
Плакав, як дитя старезний дуб.
«На жертовник ступила наложниця князева
Настя Чагрівна,
багряниця огненна їй пишні уста випивала,
і сказав Ярослав, обіймаючи сина Олега:
сиротою єси, головонько моя безталанна».
Шептали шептунки. І сіті плели з поторочі:
- Олегові отрочі очі – не князеві очі!
Плели з поторочі на отрочі очі провину:
- Настусині… сині, як ночі, дісталися сину.
А ночі ті сині розкажуть Олегу про вроду…
Ті очі – провинні. Ті очі – не княжого роду.
Чагрового роду! Такому престольним не бути,
бо Настину вроду нікому не зволить забути.
Не зволить забути і Лада за люби любити…
Шептали: не бути! І люди шептали: убити!
Ой, Леле! Убити? Твою, Осмомисле, розраду…
І мислять любити?! І мислять молитися Ладу?!
О мисле зміїна! О каверзна гадино-зрадо…
Моя ти провино, мій сину… Ой, Леле! Ой, Ладо!
Моя ти кровино, ти – небо моє невеселе…
Насту… сині-сині… у сина… Ой, Ладо! Ой, Леле!
«Вже полоз отрути вповзає у чару медову
і зуро* сичить на Чагренка, на княжеє чадо,
стікає на мариці меду густа поволока,
і світить супроти Олега свічею свічадо…».
- Засвічу свічу проти місяця –
тихо йду!
А вода по каменю, а вода по білому –
ще тихіше…
Не горить свіча проти місяця –
тихо йду!
А вода по каменю, а вода по білому –
ще тихіше…
Ходила Обида**, збивала о камені ноги,
пристала спочити на згарищі серед дороги,
змахнула косою, присипала попелом очі,
бо хоче сліпою, бо зрячою більше не хоче.
Зобидили люди Обиду, зобидили люди,
коли проминуться вони, що з них буде, що буде?
Чи лози хиткі, чи квітки, чи зірки, а чи древа?..
У кого постава від гадини, в кого – від лева.
Десь острів Останнього Вечора там, у вираю,
збирає вечеряти всіх, хто колись проминає,
збирає на трапезу всіх многолика оселя,
справляє-гуляє своє споконвічне воседля.
О квіти, о древа, чи вас хтось людьми пригадає!
Людино… Минула… Як звуть тебе там, у вираю?
Людино… Минула… Що станеться з тебе?
- Не знаю.
Я зірка. Я квітка. Я древо. Впізнаєш?
- Впізна́ю.
Коли у вирай оселяються він чи вона,
вони забувають стражденні земні імена,
у краю тім князя і Насті ніхто не впізнає,
там житиме Кай, а поблизу ще житиме Кая.
Там сива Обида колись їх обох поєднає:
де втрачена Кая, там затишно буде і Каю.
Той острів смиренний, гамірно-блаженний вирай.
Де Кай, там і Кая. Де Кая, там Кай.
- Кає, обличчя твоє рум’яне
обрієм стане…
- Каю, ти в усмішці спраглого гаю,
я тебе знаю!..
- Кає, наймення твоє ласкаве
вистелять трави…
- Каю, ти в пружнім стеблі молочаю,
Я тебе знаю!..
- Кає, відлуння твоє прозоре
згубиться в зорях…
- Каю, ти в дзвонах ручного ручаю,
я тебе знаю!..
ОЛЬГА
Де Лиса Гора випинається на городищі,
Духо́ва криниця, а в неї студена вода.
Тут Ольга вслухалася в тишу і тішилась тиші,
удруге непраздна, але ще така молода.
І вірила Ольга у лада, у світ-Ярослава,
у воя і стольного мужа, бо все-таки князь.
І тільки не вірила Ольга у зраду й неславу,
а зрада й неслава, як крук, понад нею знялась.
А поки що Ольга – жона, у хоромах заглавна.
Непраздна, в потугах чекання нащадків своїх.
Дарма, що під серцем не син, а донька Ярославна.
Донька Ярославна – твій світоч у терні доріг.
Вона ще затужить за Ігорем, яко зигзиця.
Вона зрозуміє: розлука – то завше біда…
Де Лиса Гора, задихається диво-криниця,
Духова криниця, а в неї студена вода.
«І покинула Ольга Духо́ву криницю,
колиску поганськую,
і пішла в наречені до бога, спасенного Йсуса:
не клени її Хорсе, відступну сестру Євфросинію,
а пошли їй прозріння, а пізнє пошли покаяніє…».
(молитва):
- Зацькований звіре ночі,
в своїй передсмертній агонії
яви мені спокій урочий
на муки мої безсонні
на роки мої не канучі
ні в Стікс, ні у світлу Лету,
на душу освячену, прагнучу
небесного вищого лету.
Як тільки народиться ранок,
душа втихомириться зранена,
і ступить на батьківський ґанок
віддалена постать прочанина.
О небо, помилуй відступницю,
я, мабуть, приймаю і досі
мирську суєту – принаду цю
і співи дзвінкоголосі.
Та вкриті важкою сутаною
здичілі дороги немощені…
Як тільки розсіється ранок,
о небо, пошли мені прощення.
«І преставилась Ольга, законна жона Ярославова,
у славному граді Володимира Суздальського,
у монашім облаченні келії дому обітницького,
не простивши супругу перелюбства содіяного…»
Я – тануча свічка,
свічадо померклої пам’яті,
з рабами-думками
і вольного духу поривами.
Ось тіло моє. Не шкодуйте,
а спалюйте. Спалюйте!
Над чорними днями
І ранками сивими-сивими.
Я – тануча свічка,
сльоза на розпутті беззахисна.
Чого ж я палаю
над згарищем і порожнечею?
Звучить – не змовкає
рапсодія темного хаосу,
звучить – не змовкає
рапсодія світлого вечора.
* * *
… Колись було тут місце «Церковці».
Тепер собі звичайне пасовище.
А вітер свище, вітер свище, свище…
Ідуть та йдуть на випас табунці.
Толочать ґрунт. Хіба від того зло?
Скотині б їжу, віру – до нічого.
О велемудре стадо, чи на бога
ти б проміняло крихітне зело?
Колись було тут місце «Церковці».
Від каменю – ні крику, ні огуди.
Не винні ж коні, винні тільки люди.
Сліпі і зрячі людоньки. Людці…
* * *
«МАТИРСВА», СЕБТО «МАТИРЕСЛАВА»…***
Не бий крилом, Матирсво – Птахо Слави,
вертаєш, певно, з Ірію від нави.
І я вертаю на сварожі кола,
б’ючи крихкі дзеркальні виднокола, -
усе вертає на круги своя:
це – видиво, це – марево, це – я!
Куди летиш, Матирсво – Птахо Слави?
До Ра-ріки, у день моєї яви,
де Числобог налічує мені
купало, ладо, дажбо, яро дні…
Усе вертає на круги своя –
це – видиво, це – марево, це – я…
І що несеш, Матирсво – Птахо Слави,
літаючи від яви і до нави:
молитву, су́ру питну, чи офіру,
чи на крилі вернеш на Ірій Іру?
На видноколі – дзеркало свароже.
Це – видиво, це – марево, це… Боже…
*Зурий: архаїчне – суворий.
**Обида – у стародавніх слов’ян богиня Злої Долі.
***Матиреслава (Матирсва) – міфічна Птаха Слави полеглих предків, персонаж слов’янської міфології.
На фото: Макет Стародавнього Галича.
"Галицька елегія"/історична поема. - Львів:Сполом,2013.
Увійшла до першої збірки "Деркала". - Львів:Каменяр,1991.
ID:
738286
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 18.06.2017 10:33:40
© дата внесення змiн: 18.06.2017 21:39:11
автор: Сіроманка
Вкажіть причину вашої скарги
|
Прочитав, затамувавши подих від несподіваного враження. Ваша поезія що з чистої криниці живильна вода. 
ДУЖЕ цікаВО!.. 
