"В церкву тя носила, доню,
та й Богу молилась,
така тобі, моя доню,
доленька судилась…»
(З народної пісні)
Тобі судилась Доля і не згірш,
і не гріши даремно проти Бога…
Це – сокровення серця… Віриш, вірш –
така тяжба́ тяжка, така знемога,
що, Господи, як перейти цю мить –
болить…
болить...
то вірш в мені болить…
… А мить тече, стікає і пече –
черленим глодом слово пломеніє…
Коли воно від тебе не втече,
залишиться хоч іскорка надії,
що ти допадеш неба – і згориш –
тоді створиш… запевне, що створиш!
Ти ж так горів, болів, тремтів і йшов:
там – лід крихкий… тут – літери крикливі,
поранив крила віком підошов –
мої слова, метелики лякливі,
я вам до ніг троянди прихилю –
за плач і сміх люблю вас всіх…
люблю…
…Тобі судилась доля і не згірш,
аби лишень піднятися над світом!..
Над каяттям!.. над спекотливим літом!..
Розкинеш руки – Боже, ти летиш –
це небо…
це – поезія…
і вірш
паде тобі на серце с а м о ц в і т о м.
(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
))) 
))) 
