Посипай чорні рани, білим попелом щастя
Вже не вірю, що бачиш у очах орхідеї,
Скільки треба на серці дірявому клястись,
Щоб приймати за правду золоту ахінею.
І далеко в минулому танули зорі,
Від прихильності місяця бути єдиним
Та осліпли від розпачу душі соборів
Де покрились їх бані нічним павутинням.
І на зрадженім пальці сміялась обручка,
Розтріпався із квітів нам постелений килим.
Орхідеї зів’яли, обернулись в колючки
І омилося серце похмурим чорнилом.
