В душному поїзді їдемо полем,
Тремо червоні обличчя.
Я почала розуміти вагони,
Що описав Солженіцин.
Їдуть вагони на Схід і на Захід,
Возять людськії турботи,
Нéсуть натомлених птáшок-мігрантів
З дому, з навчання, з роботи.
Сонце заходить, і можна зітхнути,
Жар вже потроху спадає.
Давши надію нарешті поснути,
Спалений день догорає.
За склопакетом стоять із хмар замки,
Коні, дракони і гори –
Тут, при скупенькому світлі від лампи,
Тихі ведуться розмови.
Можна своїм випадковим сусідам
Все про життя розказати.
Місяць зійшов і мігруючих пташок
Силиться вже наздогнати.