Ось така вона, війна.
Цей набридливий дощ і не думав закінчуватись. Крізь сіру завісу водяного туману було видко, як вітер сердито шматував темні насуплені хмари, а ті, ніби з помсти, злостиво жбурляли вниз усе нові й нові порції дощу. Краплі гучно барабанили по брезентовій покрівлі Хаммера, залітали в бокові вікна кабіни, змушуючи хлопців, що пильно вдивлялися в посірілий степ, сердито мружитись і час від часу витирати обличчя долонями. Машина трохи пригальмувала і з’їхала із напіврозбитої бетонки на ґрунтову дорогу. Водій увімкнув «передок». Хаммер ніби плив, похитуючись, у брудно-жовтій тягучій суміші з глини та води, і тільки добрі технічні характеристики рятували його від ризику навіки застрягнути в новоутвореному болоті, що на штабних картах гордо називалось дорогою.
Вже близько «сіра зона». Хлопці переклацнули затвори автоматів. У таку негоду диверсійні групи сепарів могли непомітно пробратись у наш тил і наробити тут усіляких пакостей, від мінування шляхів до прицільних обстрілів із-за придорожніх кущів.
До блокпосту добрались без пригод. Вивантажили ящики з патронами, воду в баклагах, мішок із продовольством, і, прикривши від дощу плащ-палаткою, як найцінніший вантаж, - пакети з «сухим борщем» - довгожданий подарунок від волонтерів. Євген подав сержантові накладну, щоб той розписався.
- У вас усе в порядку?
-Поки-що так. Двоє в дозорі. І Вася, наш снайпер, на позиції. Мокне, бідолаха. Сьогодні вночі сепари намагались підібратися до блокпосту. Ми їх вчасно засікли. Слава Богу, тепловізор не підвів. Накрили їх вогнем. Здається, одного поранили. А Васько, орієнтуючись лише по спалахах пострілів, завалив іще одного. Сепари почали драпати, навіть свого «двохсотого» залишили напризволяще. Ми його під ранок відвідали. Уніформа сепарська, а в кишені російський військовий квиток. Ось дивись, у пакетику загорнутий. Передаси командуванню. І ще передай, щоб зв’язалися зі спостерігачами ОБСЄ, нехай бойовики під їхнім наглядом заберуть свого трупа.
Євген гірко посміхнувся у відповідь.
- Ти гадаєш, що заберуть? Наші люди з Луганська розповідали, як вони ховають своїх убитих. Як собак. Вирили екскаватором два десятки ям, повкидали, засипали, хрести стоять косо-криво, і лише на деяких могилках таблички з номерами. А ті номерки через
декілька тижнів геть вицвіли від сонця і дощів. Може й захоче якась мати-росіянка поплакати на могилі свого сина, так і не знайдуть, де та могила.
Хлопці на блокпосту помахали руками на прощання, а Хаммер уже розвертався і рушав у подальшу путь. Поспішали, бо до вечора треба відвідати ще три блокпости.
По хисткому, наспіх відремонтованому мосту переїхали якусь невеличку річечку. Ну точно, як наша Канава, подивувався Євген. У його рідному селі П’ятихатки, що біля Кременчука, теж протікає отака річка-невеличка. І хоча там навіть риба водиться, та чомусь отримала вона трохи зневажливу назву – Канава. Колись, ще у третьому класі, він запитав у своєї бабусі Тоні: - Ба, а що треба, щоб ловити рибу? Бабуся була для нього найвищим авторитетом. Женя був упевнений, що вона знає все, адже вона вміє водити трактор! І Бабуся не підвела – розказала, що треба зробити вудку, а для цього потрібна лєска, гачок, грузильце, поплавок, і, звичайно ж, довге вудлище. Озброєний теоретичними знаннями, Женя побіг до дідуся, і той без проблем допоміг йому виготовити необхідні снасті.
Після першої риболовлі Женя радісно ділився враженнями: як клювало, як зірвалась рибина (отакенна!), і, розтуливши долоню, гордо показував свій перший улов – дві маленькі рибинки. Женю похвалили, а рибку тихенько віддали котові. Кіт потерся об женіну штанину, зацікавлено обнюхав руки і потім ще довго мурчав коло нього, примруживши очі. Мабуть мріяв про те, що тепер він буде надовго забезпечений рибною
продукцією. І кіт не помилився. (Коти взагалі рідко помиляються). Женя став заядлим і умілим рибалкою. Рибалив і на Канаві, і на Пслі, і де тільки він не був. І улови у нього нерідко бували такі, що огого!
Тут слід зробити невелику авторську ремарку: з десятимісячного віку і аж до закінчення 11 класу Женя Садовничий проживав у сім’ї свого дідуся і бабусі. (Щоправда, з першого по четвертий клас його забирала на навчання в школі мати, що мешкала тоді в Дніпродзержинську). Дідусь – Садовничий Анатолій Іванович, працював зварювальником, а бабуся – Садовнича Антоніна Миколаївна – трактористкою. Дідусь із бабусею стали йому справжніми батьком і матір*ю. Від них Женя перейняв такі прекрасні риси, як чесність, справедливість і любов до праці. Він намагався встигнути усе: їздив з бабусею на тракторі, косив траву, самотужки ремонтував мопед, допомагав по господарству, рибалив, грав у футбол і перечитав усі детективи, що потрапляли йому до рук. Коли бабусі було дуже ніколи, не відмовлявся і корову подоїти. А як став старшим (після закінчення училища), то провів у дім
водопровід. На початку 2014 року він поїхав до Києва. Там разом з бригадою друзів ремонтував квартири і офіси. Працював у ресторані «Елькафа». Останній фах, який
він набув – бармен. На початку 2015 року був призваний до лав ВСУ, і після навчання направлений у зону АТО. Позивний - «Бармен».
Літній день видався тихий і сонячний. Біля одного з блокпостів Женя забіг у селищний магазинчик за сигаретами. Застав у тісному приміщенні цілу юрбу покупців. Займаючи чергу, подумав, що це мабудь «звідти» приїхали за пенсіями. Раптом відчув чийсь пильний погляд збоку. Оглядівшись, побачив чолов’ягу років п’ятидесяти у досить-таки брудній футболці з портретом Путіна. Навколо очей у нього виднілись ледь помітні темносині кола, які бувають у людей, що довгі роки працювали у вугільному забої.
- Что, укроп, водки захотел?
- Я зайшов за сигаретами, відповів Євген, твердо витримуючи ненавидячий погляд шахтаря.
- Знаем мы ваши сигареты! Ужретесь, а потом лупите по Донецку из пушек.
- Вам так кажуть, що то ми. Розберіться самі, хто стріляє, і для чого. Якщо вам незрозуміло, то скажу - щоб ви ненавиділи Україну.
- Чего вы вообще сюда пришли? Убивать наших женщин и детей?
- Слухай, чоловіче, ти спочатку вистирай футболку, бо вождь твій замурзаний, а тоді у нього й запитай: «чего ты сюда пришел. И зачем привел сюда вражеское войско? А потім запитай у себе, для чого ти його позвав. Кричав же «Путин приди!»
- Кричал, ну и что? Это наши защитники. Я не хочу жить в государстве фашистов и бандеровцев.
- Це твоя справа. Продавай квартиру і їдь у свою улюблену Расєю. Кажуть, що Путін безплатно дає переселенцям по 10 гектарів землі за Уралом.
- А ты меня не посилай! Посылать будешь у себя на бендерщине. Донбасс – это Россия!
- Я з центру України. З Полтавщини. Чув про таку? Ти мабуть у школі погано вчився, либонь двієчником був, запитав Євген, посміхаючись.
-Да какое твое собачье дело, как я учился? – зовсім розпалився донецький.
- Якби добре вчився, то знав би, що конституції України, Росії, та й усіх інших країн не дозволяють, щоб місто, село, район чи область самовільно відокремлювалось від країни і до кого-небудь приєднувалось. Якби це було дозволено, то у світі панував би хаос. Тому у регіон, де підняли голови сепаратисти, вводяться війська, сепаратистів саджають, і там відновлюється мир і спокій. Єдине виключення є для
народів, які споконвіків проживають на цій території, і у яких немає іншої батьківщини. Таким дозволяється ставити питання про незалежність на
референдумах. Наприклад, Ірландія у Великобританії, Басконія в Іспанії чи Квебек у Канаді. Або Чечня в Росії, яка мала повне право на незалежність. Ну і що, ваш Путін дозволив? Щоб її утримати, поклав там у землю 15 тисяч росіян і 150 тисяч чеченців. А Донбас – це Україна. Куди йому приєднуватись, коли більшість, а саме 56% - це етнічні українці. Росіян - 40%, вони не жили тут споконвіків і в них є своя історична батьківщина.
- Где ты нашел здесь украинцев? На Донбассе все – русские. На вашей хахляцкой быдломове никто не разговаривает.
- Це тимчасово. Українцям Донбасу за довгі роки так промили мізки, що вони забули, хто вони є. А до 30-х років минулого століття тут переважно говорили на українській. Та під час голодомору у тридцять третьому вимерла більшість сільського населення. Трупи померлих українців цілими сім’ями повкидали в погреби, в канави, засипали сяк-так, а в їхні оселі переселили російських селян. Це одна з причин, чому тут так багато росіян. А ще раніше це були споконвічні землі Війська Запорізького. 300 років тому тут звучала лише українська мова, російської взагалі не розуміли.
- Вы не понимаете наших обычаев. Вы не слышите Донбасс! – зі злістю повторював чоловік, і відчувалось, що йому нічого більше сказати. Люди в черзі понуро мовчали, переводячи погляди то на Євгена, то на його опонента.
- Ми почуємо Донбас, коли він заговорить українською, відрізав Євген, забрав сигарети, здачу і вийшов на вулицю. Нервово закурив, і враз відчув, як йому на плече лягла чиясь рука. Рвучко обернувся і побачив чоловіка, який щойно стояв за ним у черзі. Чоловік приязно посміхався.
- Парень, ты все правильно сказал, молодец! Понятно и доходчиво обломал этого ватника. И знай, что не все у нас такие, как этот долбо…дятел, который тебя зацепил. В Лугандоне много людей за Украину.
- Чому ж ви мовчите?
- Не все так просто. Ты же знаєшь, кто у нас там при власти? Это же бандиты, головорезы. Что русские, что местные. Скажешь что-нибудь против, и запросто загремишь на подвал. Или вообще уроют. Нельзя болтать лишнего даже с соседями. Могут сдать. Так что вся надежда только на вас.
- Ми прийдемо. Рано чи пізно. Будьте певні! Євген міцно потиснув чоловікові руку, і, полегшено зітхнувши, впевненим кроком попрямував до своєї частини.
--------------------------------------
Випала вільна хвилинка, і Євген, лежачи на койці в бліндажі, увімкнув приймач. Намагався спіймати українську станцію, але вона йшла з якимись перешкодами. Глушать їх, чи що, подумав, і настроїв приймача на музику. Але музика скоро закінчилась і диктор почав говорити про політику. Євген зрозумів, що потрапив на хвилю сепаратистів. Транслювали виступ якогось Міхаїла Хазіна, діючого державного радника чи то Путіна, чи Медвєдєва. Прислухався: «Если мы хотим видеть Украину целой, но полностью подконтрольной России, тогда нужно забрать Донбасс и силой сменить руководство в Киеве. Потом начнем контрпропаганду. Население на самом деле не в восторге там. Да, там есть, грубо говоря, несколько миллионов патриотов, их исправить нельзя, поэтому их надо частично ликвидировать, а частично выгнать. Другой вариант: нужно Украину расчленить. Новороссия (а это южные и восточные области Украины) должны полностью войти в Россию. Сразу же начать деукраинизацию и денацификацию населения с полным запретом украинского шрифта, текстов, передач на украинском языке, преподавания на украинском. Киев и северная часть Украины должна стать аграрным государством. Без армии и промышленности. Западенцев – четыре области – надо отдать Польше»
- Сволота! Вилаявся Євген і вимкнув приймач. Згадалося, як колись на уроці історії по пунктах розбирали з учителем гітлерівський «план Барбаросса». Після окупації фашисти планували звільнити родючі українські чорноземи від «зайвого» населення і роздати їх німецьким колоністам. Українців хотіли частково ліквідувати, частково вивезти в Німеччину для рабської праці, а тих, хто залишиться, перетворити в кріпаків, позбавивши їх медичної допомоги, що сприятиме швидшому вимиранню. І в Гітлера, і в цього Хазіна методологія одна й та сама – ліквідувати українців. Схоже на те, що Росія перетворилася в фашистську державу. А щоб збити російське населення з пантелику, розгорнули шалену пропаганду, що ніби-то в Україні захопили владу фашисти, і Путін – послідовний антифашист – мужньо бореться, щоб захистити Донбас і Крим від фашистів. І тут Женя згадав про одну цікаву історичну деталь: ще років 70 тому британський прем’єр Вінстон Черчіль сказав свою знамениту фразу: «В майбутньому фашисти будуть називати себе антифашистами». І тепер його слова стали пророчими. Як у воду дивився стариган!
---------------------------
ID:
764884
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.12.2017 00:58:05
© дата внесення змiн: 09.12.2017 00:58:05
автор: Валерій Голуб
Вкажіть причину вашої скарги
|
Валерію Григоровичу, Ви- талановитий поет, але і Ваша проза цікава, не залишає байдужою, бо таки актуальна, животрепетна- на вістрі проблеми. Невичерпного Вам натхнення! Чекаємо нових творів!
