Того дня дідові Василеві спалося неспокійно, а коли на світанку він прокинувся, то зрозумів, в чому справа. Поки доніжувався у ліжку, то біль ще не був таким гострим. Але як тільки Василь звівся на ноги,— відразу відчув, що по його спині ніби проїхався каток, отой, яким асфальт утрамбовують.
— Як не крути, а прийдеться на старості познайомитись з радикулітом,— невдоволено пробурмотів Василь.- Сімдесят — то таки багато, що не кажи, а роки беруть своє…
Дід Василь не звик хворіти. Дякуючи Богу, все життя болячки оминали його. Ну, хіба там нежить якийсь, та й то за день-два зникав, мов і не було його. А тут… На тобі! І за що така кара?
— Катерино! Іди-но сюди!— гукнув Василь, почувши кряхтіння своєї дружини, що вовтузилась у комірці, відсипаючи борошно з мішка у велику миску.
— Чого тобі, діду, не спиться?— відповіла Катерина, рухаючись на Василів голос.— Нині неділя, міг би ще трохи подрімати! Я-то мусила піднятись ні світ ні зоря — вареників треба наліпити… Яка ж неділя без вареників?
Побачивши свого згорбленого чоловіка, Катерина сплеснула руками, до яких прилипло борошно, — аж невелика біла курява здійнялась в хаті.
— Ого! Ото тебе скрутило, ще й у неділю,— спромоглася вичавити з себе вона,— і що ж то робити?
— Що робити, що робити?— передражнив невдоволено дід.— Звісно що – йти до Іванчихи, мо’ чимось поможе. Завтра на косовицю, а як я в такому вигляді та й до коси? Потім вареники ліпитимеш, то почекає.
Катерина мовчки підійшла до саморобного дерев’яного умивальника, змила борошно з рук, сяк-так витерла їх рушником і пішла одягатися. То хоч літо, але ранок видався прохолодним.
Їхнє село було маленьким і віддаленим від міста. По документах ніби й село, а насправді — великий хутір. Тож не те, що про лікарню, а навіть про маленький аптечний пункт годі було й мріяти. Гірко було тому, хто захворів – аби дістатися на прийом до лікаря, треба було або в райцентр за десятки кілометрів добиратися, або до Мислівки, що через три села,— теж далеко… Виручала часто Іванчиха, місцева медсестра, яка багато років пропрацювала в районній лікарні, а тепер хоч і вийшла на пенсію, але нікому не відмовляла у допомозі. Набачилась вона багато, тому не гірше за деяких лікарів могла і діагноз визначити, і ліки потрібні порадити. Все село поважало Іванчиху! А ще — вдома у неї був невеликий аптечний склад, який вона час від часу поповнювала новими ліками. Тож як тільки у людей ставалось щось не так зі здоров’ям, першою, у кого шукали порятунку, була саме Галина Іванчиха.
Катерина відчинила хвіртку, яка вела до Іванчишиного обійстя. Голосно загавкав собака, і господиня, зреагувавши на піднятий гармидер, виглянула з-за привідчинених дверей.
Жінки привітались одна з одною. Іванчиха розчинила навстіж двері й запросила Катерину до хати.
— Розказуй, що там трапилося в тебе. Навряд чи просто так в такий ранній час прийшла б.
— Та щось там зі спиною сталося у мого Василя, зігнутий, як та тополя придорожня, і болить йому, і голками попід ребра штрикає. Може, маєш щось таке, аби помогло?
— Почекай, зараз пошукаю.— Іванчиха почала порпатися у величезному картонному ящику, в якому вона зберігала ліки.— Ось, тримай, “ Мазь Розенталя“ — помічна штука. Тільки з нею треба обережно. Ти цією маззю намалюй на спині Василевій сіточку, але малюй тонко. Як добре піде, вже завтра твій Василь буде стрибати, як те лоша.
Подякувавши і розплатившись, Катерина з невеликим тюбиком попрямувала до своєї оселі. На порозі її вже чекав згорблений Василь.
— Де ж тебе так довго носило? Певно, всі плітки з Іванчихою встигла обсмоктати? Геть забула про свого чоловіка,— кряхтів Василь.— Я тут страждаю, чекаю на неї, а вона теревенить годинами. Оце воно?— подобрішав Василь, помітивши в Катерининій руці жерстяний тюбик.
— Воно-воно! Казала Іванчиха, що має допомогти. Чекай, намалюю тобі зараз дрібненьку сіточку на спині, і полегшає.
—Яку ще сіточку та ще й дрібну? Ти що, економити на дідові вирішила? Тобі тої мазі жаль стало для рідного чоловіка?— Василь різким рухом зняв з себе майку і всівся на стілець.cпиною до баби.— Мазюкай! Але не худенько, а по всій спині, аби подіяло!
— Але Іванчиха ж казала – тоненько! — спробувала заперечити Катерина , та дід її обірвав на півслові.
— Мазюкай, кажу тобі! Жирно мазюкай! Не економ!
— Ну, як знаєш!
Катерина витягнула з шафи кусок нової марлевої тканини, зіжмакала його в одну кульку — вийшов такий собі імпровізований тампон. Потім розкрутила ковпачок тюбика, вичавила на тампон мазь і почала ретельно втирати її в дідову шкіру, як Василь і просив — по всій спині, сантиметр за сантиметром.
Оооо, вже і гріти починає,— задоволено промовив Василь.— І що б то село без Іванчихи робило…Катерино, а ти вже можеш йти до своїх вареників.
- Тобі б тільки смачно поїсти!— огризнулась баба, але послухалась чоловіка.
Не встигла вона й тісто замісити, як почула, що Василь знову її кличе..
— Чого тобі? Ніяк у власній шкірі не можеш вміститися!— невдоволено пробубнявіла Катерина, але пішла.
Василь сидів там, де й раніше, але вираз дідового обличчя кардинально помінявся: із задоволено-блаженного перетворився у напружено-знервований.
— Катерино, щось воно починає надто гріти! Катерино,— після невеликої паузи додав дід,— та то вже не гріє — пече! Вогнем пече!
— Казала ж тобі, що треба було тоненькою сіточкою намазати, а ти… Ото, упертюху, що хотів - те тепер і маєш!
— А ти навіщо мене слухала?
— Ага, як завжди: невістка винна! Та якби тебе не послухала, то мені було б ще довго читано та співано…
На дідовому лобі проступили краплинки поту, а зіниці почали підозріло звужуватися. Василь спочатку тихо декілька разів ойкнув, а потім те ойкання стало голоснішати, аж поки не почало нагадувати голосіння.
— Пече!— гаркнув Василь і раптово зірвався з місця, перекинувши при цьому стільця.— Катерино! Щось роби!
— А чим я тобі допоможу, якщо ти бігаєш по хаті, як навіжений, та ще й вимахуєш руками, ніби за тобою рій бджіл женеться!— відповіла баба.— Сядь на стільчик і зачекай!
Катерина дістала чистий рушник, замочила його у теплій воді і стала витирати дідову спину, яка набула кольору достиглої малини. Василь таки всівся на стілець, але йорзався на ньому, наче то був не дерев’яний стільчик, а мурашник з мільйонами злих, потривожених мурах. Дід то зойкав, то вищав, як порося, то розсипав на всі боки хитромудрі прокляття. Нарешті, він обернувся до Катерини і зашипів: ” То все ти винна! Не могла якусь легшу мазь випросити в Іванчихи? А може, то Ви з Іванчиною разом змовились і вирішили мене в могилу звести? “
Катерина мовчала, що ще більше розпалило Василя.
— А може, то ти мені захотіла за Ганцю відімстити?
У хаті зависла тиша. Усвідомивши, що бовкнув зайве, дід спересердя вкусив себе за губу.
Його плечі зіщулились, а очі хаотично забігали, немов шукаючи вихід із хиткого становища, в яке він сам себе загнав. Але було пізно… Раптова метаморфоза, яка відбулася з його Катериною, провіщувала лихо. Ще мить тому перед ним стояла лагідна, любляча дружина, а тепер… Тепер навпроти нього замаячіла справжня Мегера зі складеними в боки руками і грізним обличчям, яке недвозначно свідчило про швидке наближення Армагеддону.
— Ганця, кажеш?— вкрадливо заговорила Катерина.— Ота зизоока з Каліцького кута, яка ще й гнусавить? То, значить, правду люди казали, що мій Василь бігав до тої общипаної гуски, тої вертихвістки без стиду і сорому? А я й не вірила… Думала собі: ” Ну хіба може мій красень спокуситися на оте миршаве створіння?” А він, як виявилось, зміг.
Дід почав заперечливо хитати головою і навіть спробував щось сказати на своє виправдання, але нічого мудрішого, ніж признатися, що то було дуже давно і тільки декілька разів, не зумів.
— Давно? Раз чи два? І хто б то тобі, брехунцю, тепер вірив…
. У відповідь чулося тільки маловиразне дідове бурмотіння: « Ммммм…».
— Що, іроде, язик проковтнув? Чого очицями на мене лупаєш? Сказати нічого?— У голосі Катерини заскреготів метал.
То що ж виходить: я йому прала, варила, ходила коло нього, як коло писаної торби, і за те отримала таку дяку? Я — в поле, а він до Ганці?- розмірковувала вслух Катерина.— Зараз тобі буде і Ганця, і Каліцький кут!... Все тобі буде — швидко в мене згадаєш, де раки зимують!— прогриміло, наче вирок!
Немов підтверджуючи свою погрозу, баба великими рішучими кроками рушила до невеликої кухні, яка знаходилась по інший бік коридору. Життєвий досвід підказував Василеві, що баритися не варто. Поки Катерина гримала шухлядами, дід хутко вислизнув у рятівні вхідні двері і шмигнув в кінець довгого подвір’я. Зробив це вчасно, бо на порозі вже з’явилась грізна постать його Катерини. В руці вона тримала масивний макогін — одвічну зброю українських жінок. А це не давало жодної підстави сумніватись у серйозності її намірів.
— Дивись, який спритний! — кинула навздогін діду Катерина.— Вже й забув про свою спину! І то треба було тратитись на ту мазь? Сказав би одразу про Ганцю, я б тебе швидко вилікувала!
— А й справді — не болить!— із здивуванням констатував Василь.-—Таки не болить, і не гне додолу! Завтра можна буде і на косовицю йти! А Катерина ? Ну, позлиться трохи, на кілька днів перестане розмовляти, а потім все одно заспокоїться — серце у неї добре! Недаремно стільки літ разом прожили!
© Володимир Присяжнюк
29.11.2017
ID:
767393
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.12.2017 00:01:56
© дата внесення змiн: 22.12.2017 00:01:56
автор: Володимир Присяжнюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
