|
Як хвилі, розбиваючись об скелі,
Стають (знову) одним цілим,
Долаючи милі, роздивляючись малюнки на стелі,
Відрощуючи зламані крила,
Асоціюючи себе з гранітом і з водою одночасно,
Ми стоїмо на руїнах власного світу,
Який вибухнув (знову) так невчасно.
А світ навколо, рухається (як завжди) своїм шляхом,
І навкруги цих руїн, ми обводимо контур,
Зриваючи пластир з ран, одним махом,
Так швидше загоїться і залишиться тільки шрамом,
Ми інколи не розуміємо що коїться,
І навіть виникає бажання втікти до мами.
Але квиток на наступний потяг,
Уже придбано у найближчій касі,
Вирішуючи що краще, душевний спокій чи фізичний потяг,
Самі для себе і кат, і священник в рясі.
Ми йдемо і сідаємо до свого вагону,
Сподіваючись на наступній станції знайти втіху.
(Знову) бачачи обриси зникаючого перону,
Стає так млосно і весело, аж до сміху.
Та ніхто не знає, чи буде напис "Welcome" на наступній зупинці,
Частіше наш шлях, це купка білетів
І якісь замальовки на книжковій сторінці.
Але всі ми, без винятку, бажаємо приїхати в пункт призначення,
Там закінчаться і білети, і всі оці втечі або погоні.
І все стане так, як треба, і все отримає правильне значення.
І де можна об тепле і рідне, (назавжди) зігріти свої долоні.
ID:
767672
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 23.12.2017 15:16:06
© дата внесення змiн: 23.12.2017 15:16:06
автор: Katrina
Вкажіть причину вашої скарги
|
