|
«Мати Сина виряджала,
Місяцем підперезала,
А Зорею застібнула,
А Долею обгорнула:
-Стрінь, Боже, ти моє Дитя,
На високім порозі,
У великій дорозі».
Роде наш, вслухайся: то співає Мати-Берегиня колискову новонародженому Сонцю, виряджаючи його в далеку дорогу по Зодіакальному Небу.
«Межи трьома дорогами, рано-рано,
Межи трьома дорогами, ранесенько.
Там здибався князь з Дажбогом, рано-рано,
Там здибався князь з Дажбогом, ранесенько.
-Ой ти, Боже, ти Дажбоже, рано-рано,
Зверни ж мені з доріженьки, ранесенько.
Бо ти Богом рік од року, рано-рано,
Бо ти Богом рік до року, ранесенько.
А я князем раз на віку, рано-рано.
А я князем раз на віку, ранесенько.
Раз на віку в неділеньку, рано-рано,
Раз на віку в неділеньку, ранесенько».
Спалахує Вечірня Зоря-вістунка, розносячи по всій старожитній Україні-Русі знаменну подію: щойно (вночі на 25 грудня) Годувальниця Світу, Берегиня-Лада породила Даж-бога, зимове новорічне Сонце і Воно вже ввійшло у володіння сузір’я Стрільця-Перуна.
Радіє Мати, радіє і Батько – древній Сварог-Зодіак появі Сина-Сварожича, і на його честь святкує Небесна Родина укупі з усім слов’янським світом Різдво протягом 12 священних ночей (з 25 грудня по 6 січня за старим стилем), сповняючи магію єднання Неба і Землі, прилучаючи нові покоління до заповітних міфів та легенд їх далеких предків.
Бо інакше, як розповісти людям, що 12 різдвяних ночей – це 12 космічних епох творення Світу, кожна з яких тривала (за уявленням етрусків) 1000 років. А число 12 відповідає божественним сузір’ям Сварога-Зодіаку, кожному з яких Господиня-Русь готувала жертовну страву. А коли Господар у ролі хатнього жерця виходив з хлібом на двір і обертався на місці супроти годинника, то тим самим виконував ритуал сонячного культу, бо так летить через усі 12 сузір’їв Зодіаку Дажбог-Сварожич…
Славить старожитній світ Новонароджене Сонце і його люблячу Матір, Зорю-Берегиню, що оберігає людей, посилає їм мир і злагоду. У Матері Сонця багато імен, що свідчить про щедрість її натури, а ще про ті образи-символи, у якихз’являлася богиня слов’янській людності. На свято Різдва Світу виходила вона на простори Неба яскравою Зорею-«Колядою» (від наймення «Кала» чи «Колєта» у давніх шумерів, бо ж Небесним світилам поклонялися усі розвинені цивілізації Стародавнього світу)…
Символом Звізди-Коляди, а отже, Матері-Берегині, що заховала Землю під свій небесний покров, рятуючи від нищівного проміння палючого Сонця, стала восьмикутна зірка колядників. Вона ще й досі зорить нам у хаті у ніч під Різдво.
«Ішла Коляда та й по вулиці,
Та й по вулиці, по метелиці.
Прийшла Коляда на тисовий двір:
-А чи спиш, чи лежиш, пан-господарю?
А коли ж ти спиш, то здоровий спи,
А коли не спиш – відчини вікно,
Відчини вікно, подивись у двір!
На твоїм дворі та й що діється:
Ходили-гуляли колядники,
Коляда, Коляда!
Та й приходили на багатий двір.
Двір господаря – на семи стовпах,
Стовпи точені, позолочені.
На самім дворі – тереми стоять:
Як у першому – тепле сонечко,
В другім теремі – світлий місяць-пан,
В третім теремі – часті зіроньки.
Тепле сонечко – господинечка,
Місяченько-пан – господаренько,
Часті зірочки – малі діточки».
Зоря-Коляда скликає за спільний стіл Господаря, Господиню, малих діточок. Усіх земних і небесних родичів на Різдвяну Вечерю. На честь Небесної Сім’ї вечеряє земна родина. За легендою, в ніч під Різдво Світу сходять на Землю з небесних райських лук Сварога-Зодіаку душі померлих предків. Народ називає їх «святками» і шанує на рівні з богами.
Сьогодні вони при нас за святвечірнім столом, добрі духи – хоронителі роду, що несуть у нашу хату цілунок богині Лади і дари її Сина – «Дай-бога». Ми частуємо їх обрядовою їжею – кутею і запалюємо священний вогонь з 12-ти полін, аби так палало Сонце в усіх 12-ти сузір’ях Сварога-Зодіаку. А потім збираємо їм у далеку дорогу вираю їстівну офіру-коляду, а вони у гомінливих масках ряджених колядників щедро посівають світлицю зерном, віншуючи:
«Зароди, Боже,
жито-пшеницю
на всяку пашницю:
корінь-коренистий,
колос-колосистий.
З колоса – жменьку,
зі снопа – мірку,
з копички – візок,
А з візка – стіжок».
Віншують від «Світлого» Вечора до Вечора «Щедрого». Коли Дажбог-Сварожич увійде в центральні «зоряні ворота» Стрільця-Перуна, народиться Місяць-Молодик і старий Сварог святкуватиме ще один Щедрий вечір – 1 січня (за старим стилем). Сварог-Зодіак «розщедриться» так, що подарує землянам дарунок із чистого золота – «Золотий Плуг».
Погляньте цікавими очима в цей вечір на високе зоряне склепіння і ви неодмінно побачите, що сузір’я Плуга-Оріона немовби «лежить» над горизонтом і Плуг ось-ось впаде з Неба на Землю. Тому і вечір називається Щедрим, що приніс слов’янину-землеробу найважливіше знаряддя праці; отож і назвався наш предок «ру-сином», «сином бога Сонця», бо з прароду став при Золотому Плугові орачем!
Так відзначив Сварог-Зодіак народини Місяця-Молодика, якого народ нарече «Василем» і на його честь приготує на щедрий Вечір пироги рогаті, як і він сам:
«Свята Василля діжу місила,
Пироги пекла букатії, рогатії».
Укине пироги в борщ, такий же тьмяний, як небо вночі.
Український народ уявляв собі Місяця-Молодика в образі ясноликого «пана Василя», що воскрес щойно із Духа Діда – Дідуха. А що приходив «пан Василь» не один, а з Золотим Плугом та «святками» в масках ряджених посівальників, то господарі зарані (ще з осені) готували йому житло: сніп необмолоченого жита, що стояв усі 12 священних ночей у святому куті – «на покутті».
«Ставай, Дідух, на покутті,
На покутті, та й на злоті,
Будем тебе частувати,
Мед-горілку попивати».
Дивився Місяць-Молодик з небесних лук бога Сварога, дивився Дідух з покуття, як ходили люди на Щедрий Вечір за плугом, промовляючи магічні слова, аби дістати за минулий рік прощення, а на майбутній благословення. Дивився Дідух, невмирущий Дух Прадіда нашого, як святкують на Землі його іменини, - і сумував за полем, залитим сонцем, за рікою, що вийшла з берегів, за предковічним буйно зеленим лісом…
Українська загадка каже:
«З бородою народився,
Богу вгодився,
А святим бути не може…».
Як добре подумаєте – зметикуєте, що то – Цап (чи Козел). Проте загадка не зовсім права: у давніх слов’ян Місяця-Молодика порівнювали з Цапом, бо Місяць, як і Цап, був «рогатим». А роги у старожитньому світі завжди були символом святості. Отож, про Місяця казали: «Он де Цап на полі басує з цапенятами», або « Місяць – Цап, а зірки – то його рідня».
За слов’янським міфом, була у «небесного Цапа» земна дружина – Коза, що вигодувала Стрільця-Перуна. Коза щедро розливала своє молоко і богам, і людям, не даремно ж давні слов’яни називали себе «козиним народом», або «народом пастухів». Коза стала для пращурів наших священною твариною, а що надто вона полюбляла пасовища, то про неї в народі казали:
«Коза – Душа Ниви у подобі тварини,
що всеньке літо пасеться,
а на осінь рогами б’ється».
Ото «Житня Коза» через весну зеленіє, через літо спіє, на осінь паліє, а на зиму за Дідухом мліє!
Як угледить Коза з поля завзятих женців, так і тікатиме від них аж до останнього снопа і в ньому житиме через усю зиму. А тільки-но ввійде до хати господарів Місяць-Молодик чи то «Цапом рогатим», чи «Василем багатим» з «золотим плугом» у руках, звеселиться Коза, стрепенеться Душа Ниви дзвінкою піснею орачів та сівачів:
„Добрий вечір вам,
чи ви раді нам?
Ми не самі йдем,
ми Козу ведем...
Де Коза ходить,
там жито родить".
*
«- Ой Див, Див та Ладо,
Та повідай, Козле, правду!
-А ми просо сіємо, сіємо,
Ой Див, Ладо, сіємо, сіємо»…
І битиме Коза рогами довкола Новорічної верби, смереки чи сосни, що в часи старожитні символізувала Прадерево Світу, з корінням захованим глибоко під землею, а кроною розкиданою геть по всій Зоряній Галактиці, і чекатиме Коза першої борозни на святі Овсяни Малої :
«Ой у борі, борі
Там сосна стояла,
Зелена, кучерява,
Ой овсень!
Їхали бояре,
Та й сосну зрубали,
Дощечки пиляли,
Мостики мостили,
Сукном застеляли,
Цвяхом забивали.
-А кому ж там їхать,
Їхати мостами?
-Їхать Овсеньо́ві
Та Новому року»!
Пронесуть бистроногі коні сосновими мостами Новий рік і піднімуть до Неба білу віхолу. Тоді ж озирнеться прощально новорічне Сонце на остання зорі в сузір’ї Стрільця-Перуна і Годувальниця Світу- Лада сповиє останнє немовля – животворну Воду-Лелю. Тоді слов’янський люд рубатиме на річці ополонку і рядитиме Водосвяття (6 січня за старим стилем). Від цього дня на устах в усіх буде наймення богині Води, а п’ятий день на тижні – стане святим днем її творчої праці.
«Ой на річці, на бистринці,
Плинуть листи написані:
-Господинейко, одчиняй двері,
Маєш гостойки в свойому дворі.
Одчиняй двері все тисовії,
Стели килими та все новії,
Маєш гостойки вельми світлії.
До тебе йде свята П’ятінка,
Дарує тебе, як та матінка.
В комори іде замиканії,
Одчиня скрині мальованії.
У одну кладе тонке прядиво,
У другу кладе біле полотно,
У третю кладе добреє сукно.
Свята П’ятниця дари дарувала,
Бо господинею мудрою була,
Що у п’ятницю кужіль не пряла,
Хустя не прала, в золу не клала»
У народі кажуть, що на саме Водосвяття і опісля, щоп’ятниці, на можна прати на річці білизну, бо в цей день божа Леля творить «живу» воду і змагається з брудною талою «мертвою» водою – Мореною . А відтак, хто перешкодить Лелі, той накличе на себе її гнів. Господиня-Україна назове Лелю «Меланкою, вродливою панянкою».
«Меланка, вродлива панянка» скликатиме з рідних осель розчулені душі «святок»і накаже їм збиратися узворотню дорогу на небесні луки бога Сварога. О, на тих райських луках є де розвернутися Золотому Плугу! Там теж святкуватимуть Овсяну. А щоб добрим був урожай, земляни проводжатимуть своїх родичів «Голодною Кутею»: з пшеничного зерня, мовляв, не перевелося ще у нас «сій»-зерно; маку – пам’ятаємо про тих, що сплять сном солодким, вічним; і меду – живемо у статку, «з медом по вінця»! А що у нас «голодна кутя» - не здивуйте, бо після багатих та довгих свят, то ваша послідня їжа…
І не здивують «святки», подякують Господарю за шанування, а його Господині – за частування, а їх діточкам – за дзвінке щедрування:
«Ой над Дунаєм, над береженьком
Стоїть там, стоїть світлонька нова,
Світлонька нова, гей, оріхова.
А в тій світлоньці сама ґаздиня.
Ой знати, знати, що за ґаздиня,
В неї челядка вся в золоті ходить,
В неї коники все воронії,
В неї возики все кованії.
А в тій світлоньці саме столове.
Поза столове видять особе,
Все ремісники, самі шевцове.
Ой ладять, ладятьчервін-сап’янець
Ой ґаздиненці, преясній Пані.
На Дунаєчку, край бережечку
Преясна Пані там чаші мила.
Гей мила, мила та й говорила.
-Гей, чаші мої горіховії!
Гей, чаші мої дрібні, злотії!
Не буду ж я вас так дуже мити,
Бо буде із вас Пан ясний пити.
*
-Уставай, Муже,
Не спи байдуже,
Дали нам свята
Добра багато –
Будемо жити,
Добро ділити!
Посвітліють від щастя за нащадків своїх душі предків – « святок» і знову засяють на Небі зоряні світила, поселені на усіх 12-ти сузір’ях Сварога-Зодіаку.
З авторських матеріалів "За нашим звичаєм Бога величаєм:Зима"
(у рукописі,1996)
ID:
769444
Рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата надходження: 03.01.2018 16:25:03
© дата внесення змiн: 04.01.2018 08:52:55
автор: Сіроманка
Вкажіть причину вашої скарги
|
