За кроком крок, за тишою мовчання.
Луною відбивається від стін
І горнеться до мене щось незнане,
Щось чорне, без відтінків кольорів.
І я горну його, немов дитину,
Віддаючи всю ніжність і тепло,
Й не помічаю, як у ту хвилину,
Воно мене затягує на дно.
Не помічаю, як стаю жорстоким,
Як зло моє заповнює нутро.
Байдужості наркотик проникає
У серце мо́є і у мою кров.
Душа черствіє, розум закисає,
І вже нема різниці поміж тим,
Що буде завтра, і чи воно буде -
Той морок мною вже заволодів…
І раптом - окрик, окрик добрий чистий,
Свідомість повертає на хвилину.
Я піднімаю очі — то кохана
Моя дружина…
Пручаюся, звільняю свої руки,
І розриваю чорно-білий полон,
І, ніби в сніг, я падаю в обійми
Такі близькі мені, такі знайомі.
І ледве заспокоївшись в обіймах,
Я дякую, що залишився жити.
"Що то було?” — питаю я очима.
"Так… Просто відчай…"
Квітень, 2009
Цікаво про відчай, і гарно. 
