На старість ми стаєм як діти.
Чи то природа, чи Всевмшній так дає,
Що раші душі, як весняні квіти,
Такі вразливі, навіть на просте.
Ми відчуваєм всі людські невзгоди.
Маленьку радість теж в душу кладем.
Від дня чекаєм гарної погоди.
І так з надіями і з мріями живем.
На сльози ми багаті і чутливі -
Чи в радості, чи в смутку, чи в біді.
Їх стримати стаєм чомусь безсилі,
Вони падуть, як каплі по дощі.
Видно життя терзало наші душі
Й серця втомилися від тих щоденнмх дій.
Але людина, що живе на суші,
Злюбов*ю споминає шлях пройдений свій.
і
