Були часи: у київському лісі
Строкаті рисі бавили росу.
Кудись пішли, навшпиньки понеслися,
Свою плямисту вивели красу.
Колись Дніпро, юнак глибокоокий,
Роди рибин під сонцем колисав.
Прогресу людства вдячний він, бо поки
Як Либідь ще в бетоні не сконав.
Яка краса: каштани повелися
Білилом-цвітом там і там, і там –
Це деякі світлини їхні риси
На мрійну згадку зберегли птахам.
Ніде немає пластику та гуми,
Гнітючий сморід не снує ніде:
Ліси та ріки, хмари не забули,
Часи життя подалі від людей.
Вересень 2018