Дім – ребро від кістяка гори.
З дзиґаря ланцюг виймає гирі.
Тінь сновиди ходить по квартирі.
Не мовчи, до мене говори.
Я несмілий, витончений в слово,
через підвіконня переліз.
Тінь сновиди стала на карниз,
дні рахує. Ніч їй сорокова.
У шуруп стара фіранка плаче,
шпінгалетом цокотить: «Куди?»,
і сновиді форкає: «Не жди».
Шарудять в кутку хвости щурячі.
Зістрибнувши в вуличні стаккато,
через двір між медоносних лип
я тягну з підошви тіла скрип.
Мертвий плющ чіпляється за ґрати.
Тінь сновиди, моторошна тінь,
верещить і сіпає портьєру.
Я з мальтійцем питиму мадеру,
торгувати буду йому сіль.
Ворухкий, клюкастий і патлатий,
я нещасний провінційний док,
я картяр із шкіри і кісток,
буду з себе ангела вдавати.
Вранці я ходитиму на риф,
буду там рибалити до ночі
і любити буду кого схочу,
кинувши у небо білий кліф.
Десь на тридцять п’ятій паралелі,
на однім із жовтих островів,
рахувати буду сорок днів
у п’ятизірковому готелі.
Я вернусь. Пройду по грімких сходах.
Тінь сновиди вклякне у кутку.
Синій плащ – вільгота на гвіздку,
то є літа бабиного кода.
В брудершафт з володарем душі
гранчака потягши від буфету,
я згадаю сонячну Валлетту,
брата Караваджо і вірші.
Стали зайди-сумніви на спротив.
Десь знадвору дзенькнули ключі.
Картярі пиячать уночі.
Все пита сновида мене: «Хто ти?».
Я ребро від кістяка гори.
У вікні шибками затремтіло.
Тінь сновиди хлюпнулась у тіло.
«Пас», – кажу я і виходжу з гри.
Я - дім. Душа - фундамент. Тіні - жителі цокольного поверху.
Караваджизм в усій красі. Іноді те, на чому увагу не акцентують, розглядати значно цікавіше.
Твір сподобався.