Буре небо над дахАми,
Хмарі краснІ наче кров.
Мучу душу над віршами,
Та ридаю знов і знов.
Я не мОлюсь і не каюсь,
Не шаную всю рідню,
Лиш у болі я кохаюсь
І для себе не живу.
Я живу, хоч в серці стогін.
Знов печаллю обгорнУсь.
Буду жить я вік самотнім
І у двадцять не проснусь
Не фартить мені в коханні
І по правді вже ніде.
Пишу вірші я прощальні,
Може так печаль пройде.
В котре мозок стимулюю,
Він без щастя, мов каліка...
Мені кричать...а я не чую
...
Двохтонна падає повіка...
Упав і я мов шафа з даху,
Образ твій мене «жере».
...
Не встиг почути цю подяку,
Хоч до кінця кохав тебе.
