У миті нервозні, страждальні,
Де посуду битого ріки,
Слова де кинджали безжальні,
Де ліжко та ковдра не ліки.
Закутаєш тіло безмовно,
І темряву впоїш собою,
Ведеш себе ніби жертовно,
Насправді боїшся лиш бою.
З надривом кричиш: «Пожалійте!
Мене ж обділив так усесвіт,
Будь ласочка щастя навійте,
Не любить мене от увесь світ».
Серйозно? Так дійсно простіше
На жаль обернути печалі,
З колін не піднятись скоріше,
А нити все більше та далі?
Питання ж таке риторичне,
Зна відповідь навіть «страждальник»,
Нутро та життя істеричне,
Для слабкості мов годувальник.
І як би життя не гнобило,
Страждання це смерті криниця,
І як би нутро там не вило,
Піддатись йому це дурниця.
Знай в болі завжди є причина,
І наслідок точно завжди є,
Причина це часто людина,
А наслідок кожен сам шиє.
Подумай читач мій! Тривога
Чи стане твоя лиш дорога?
Згадай як прийде знов знемога,
Поразка завжди перемога!
