«Куди ідеш ти?
Є небо бджолиних оргій…»
(Федеріко Ґарсіа Лорка)
Тікаю від власної тіні –
Від себе – такого самого «Я»,
Тільки темного, тільки плоского
Безтілесного.
Тікаю туди, де Сонце,
Де бджоли влаштовують оргії
Над квітучими абрикосами
Розчиняючись в синяві –
Синій безодні Істини.
Серед білого марева,
Серед вишневого аромату
Підставляю долоні чекаючи
Дощу весняного першого.
Його краплі важким намистом –
Розірваним, наче днів сув’язь
Падають, падають, падають.
На оце біле марево,
На оце рожеве марення,
Де бджоли влаштовують оргію –
Нектару та аромату.
І були б серед тої казковості
Кумедні вухаті ослики –
Була б це тоді Іспанія:
П’янка Андалусія,
А не країна вершників –
Сарматів з руками пошерхлими
І з черепами спотвореними
Сарматів-номадів
Та їх кам’яних ідолів.
Але вишням байдуже:
Все вітер наповнюють
Вином свого аромату…
(Світлина автора)
Запах вишневих квітів - він, як і слова, невидимий, і прекрасний, як оцей Ваш вірш. Прилітаю щоразу, як тільки дізнаюсь, що розцвів Ваш новий вірш, і, як бджола, набираю повні кишені поетичного настрою нектару
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00