У всіх бабу́сях з паличкою бачу свою матір...
В усіх знеможених трудом чоловіках
Я бачу батька рідну тінь...
Що сиротою із тринадцяти орав, мов кінь
Від точки, як весна вдягла зелені шати,
Як зацвітали перші вишні у садках
І як під зяб земля лягала у ріллю...
Щодня за їхні душі Господа молю́.
І перед сном я пам'ять наче листя струшу,
Старі й нові я рани нити змушу,
Немов нараз всі нерви оголю́...
І де в мені береться те "люблю́"?
А тіло в пу́сі-пір'ї, як в загаті,
А люди кажуть: ми - не бідні, ми - багаті!
Я знаю, як то жити в чужій хаті...
Не нарікаю на життя, на батька-матір.
Сама я обирала свою долю,
Чуже і рідне все мені до болю.
Про все, що є й минуло, Бога молю...
Й батьки мені щоночі сняться-сняться:
Ні в моїх снах, ні в чужій хаті бути не бояться.
У чужій хаті - рушники, що вишивала мати
І батько приходив, щоб руку подавати...
Емоцій все життя не вміла я ховати
І дуже важко щось давалося прощати.
Батьків не стало - наче сіла я за ґрати,
Але, здалось, нема за що мене карати.
Та в мить таку, коли весна вдягає шати,
Зненацька в вирій полетіла мати...
А восени, як птах осінній кинув пір'я,
Забрався батько із свого подвір'я.
І залишилась в хаті паличка в куточку,
Й картузик батьків в сі́нях, на кілочку...
Зле родить сад, усохли старі груші:
Вони і досі пахнуть в наших душах!
На згадку в книжці я весняний цвіт засушу
І з вітром лист неадресований відпущу.
