День зникає в повітрі туманним маревом.
На прощання в губи цілує ніжно і гірко.
В тім тумані чаклує над дивним варивом,
Заманивши мене у підземну нірку.
Тут кролі, їжаки, три тюлені і дві собаки,
Всі говорять людською мовою і п'ють вино,
Стелять постіль, сміються і забивають баки,
Захмелівши добряче, грають у доміно.
Поцілунок туману досі пече і тривожить.
За стіною в кімнаті плаче чуже немовля.
Я рахую ослів, баранів, а заснути ніяк не можу,
Мене манить кудись загадкова далечина.
Шерстяне покривало паде на холодну підлогу,
Босі ноги ступають вздовж коридору пітьми
І так лячно стає, що вперше молюся Богу,
Щоб в цій порожнечі вихід якийсь знайти.
Стрілки годинника втратили час, відчуття і слід.
Стіни зникаюсь і, навіть, земля під ногами.
Крізь порожнечу з'являється сивий старезний дід
Сковує ноги мої залізними ланцюгами.
Я не питаю для чого , лиш в очі йому дивлюся,
А він тим часом спокійно гортає старі книжки.
Підходить до мене... Дивно, що вже не боюся.
На вухо шепоче:
-Хочеш скажу хто ти !?
Я тихо киваю, забувши про сон і псів,
Забувши варево дивне, туман і пекучі губи,
Слухаю діда уважно і думаю чи не здурів
Звідки він знає ким я була і що буде.
Він говорить мені про минулі життя і світи,
Про дивні секрети, споріднення душ і долю,
Наприкінці розмови знімає мої ланцюги
І давши якийсь конверт відпускає на волю.
Роблю перший крок, п'ю воду, вмиваю обличчя.
Біжу стрімголів коридором вперед і ввись.
Шепочу собі, що боятись мені не личить
Та знову боюсь, і біжу , і провалююся кудись...
Звуки будильника виривають мене з коридору.
Видихаю, потягуюсь, встаю і йду до дверей,
Бачу дивний конверт на підвіконні знадвору.
Забираю. Читаю:
- Це був не сон. Морфей.
16.08.19
ID:
845819
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 22.08.2019 14:43:41
© дата внесення змiн: 22.08.2019 14:43:41
автор: Анна Януш
Вкажіть причину вашої скарги
|