На леваді, під вербою,
Де лягли покоси
Тоді вперше я побачив
Твої довгі коси.
Мов царівна ти стояла,
Вербу обняла
Очі синьо-волошкові
В небо підняла.
Спантеличено дивився,
Й мову відібрало
Тільки серце, як шалене
В грудях калатало.
Я увесь заціпенів,
Обличчя горіло
А твоя постава горда
В очах пламеніла.
І стояв я затурканий
Через твою вроду
Отакий-то я невдаха
Хоч з мосту та в воду.
Ти ще трішки постояла
Квіточок нарвала
І вінком широкополим
Голову убрала.
Повернулася до мене
Ніжно посміхнулась
А у мене у душі
Щось перевернулось.
Я зрозумів, що це доля
Це святе кохання
Взяв за руку і тримав,
До самого рання.
На Семена старости
В хату завітали
І навіки наші долі
В сім’ю поєднали.