Пестить сонце мої скроні та волосся,
І цілує вітер у чоло
Я весну чекала - тож збулося!
Що тиснуло в серці - відлягло
Хіба тут доречний сумнів чи вагання,
Хіба може бути місце для нудьги,
Як сміється сонце в шибку зрання?
Хіба можна встати "не з ноги"?
Як кидає вітер поміж очі
Хвилі оксамитові свої,
Матіолою розчахуються ночі
На нейрони пахощів малі
Як випорскують з бутонів- сповиточків
Квіти... а них ельфики живі, Повертаються до гнізд і до садочків,
Наче подурілі солов"ї?
Хіба можна не всміхнутися цій днині,
Не гукнути вітрові - гуляй!
Ні, не вірю, що нудьгується десь нині,
Коли все живе аж поза край!
Н. Карплюк -Залєсова
14.04.19.
