Поки не знала тебе, то й не знала,
як же втомила ота самота!
Мов геть порожня сумна бальна зала,
що пів століття стояла глуха
до щебетання весни за вікном,
до танців вітру в звабні́м піднебессі.
Тихо тамуючи пам'ять під сном
про відблиск буйних емоцій воскреслих,
тліла примарою звуків і мрій...
Сміху й обіймів мадам й кавалер,
що феєрверки займали у ній
флірту, змагання під сховом портьєр.
Сутінком пустки ховаючи жар
поглядів пристрасних, днів легковажних
зала тримала свій простір у дар
тим, хто згорівши, її сум розважить.
Я б і не знала, що скрізь самота,
якби тобою так не загорілась...
Тільки б та зала, що нами пуста
ще хоча б мить...Хоча б мить не закрилась!
