зумієш в передсмертних конвульсіях
зупинити мене, коли бігтиму від самої себе?
чи приймеш дежавю за ілюзію,
недоречну мою сумну посмішку як ефект плацебо?
чи зцілишся, не знають оракули,
від зіркових хвороб нема ліків, такий на жаль постфактум.
напевно, небеса нас оплакали,
недаремно кривавий дощ стелиться ніжно по асфальту.
якби він був із кави пречорної
та без цукру іще, тоді врешті решт я б відкрила очі,
я б скинула ввесь одяг з короною
і вблагала б тебе: "врятуй, ідоле мій, безжальний отче!"
гру в піжмурки сьогодні вже програно,
ось рахунок красиво так Квибито на табло 0:10...
чи стануть нас здавати на органи,
чи у рейтингах "Форбс" наші прізвища, імена закреслять?
ось саме так закінчують лузери,
що повзуть на Олімп, який виявиться німим Освенцимом.
системою себе ми контузили,
не дивуйся, не плач, ми не чуємо голос свого серця!
...кривавий дощ мереживом стелиться,
пропонуючи мир, йому хочеться рандеву постійних.
я матами вкриваюсь в істериці,
задихаюсь від сліз, за мить вибухнувши в твоїх обіймах...
востаннє споглядаю закохано,
як за руки взялись плюси з мінусами і травень з маєм.
не зможеш у судомах та стогонах
зупинити мене, бо я точно так, як і ти. вмираю.
