Я пригадав, як в нас після війни
Ходили селами каліки й жебраки.
Просили їсти, одяг і води
Й з ними ділились люди, чим могли.
І чи у спеку, слякоть, чи в пургу –
Їх голод гнав на службоньку таку.
Тепер, як згадую, то серце аж щемить,
Бо і сьогодні наш народ терпить.
В містах в підземках, на вулицях знова,
Сидять старенькі й мати і дитя.
В одних немає їжі, ні житла,
В других хвороба, а грошей нема.
Зате при владі паничі сидять,
Як ті коти, що в марті верещать,
Народ забули де і як живе.
Скоро згадають – час виборів іде.
Тоді й горлатимуть знова вони,
Що за народ піднімуть паруси.
Й словами поведуть в райське життя,
Де бідності й нерівності нема.
Але такі обняття – то брехня,
Бо двадцять років кожний те вже зна,
Що їх любов – один обман
Й ніде не писаний туман.
Тому не будьмо ми дітьми,
А станьмо справжніми людьми.
Зробім порядок в себе в хаті,
Щоб не було такої знаті.
Тоді народ наш заживе
І Україна розцвіте.