Поглянь мені в очі, чи бачиш сузір'я
зірок, що тьмяніють від твого свавілля
до світу, в якому робив свої кроки
назустріч до мрії усі свої роки?
Чи бачиш там хвилі чужого зусилля
стихають? Від радості перше похмілля
буденність, як прапор, несе перед боєм
тобою покинутих мрій із тобою.
Чи бачиш ти хвойні ліси, чиї віти
як власні надії - гадають що квіти -
голки простягли до невинного серця
щоб більше себе не впізнав у люстерці?
Чи бачиш дорогу, що в'ється до краю,
де навіть бажання безслідно згорає
у полум'ї страху? Та бійся згоріти!
Я знаю: ти любиш там руки погріти...
Чи бачиш ти теє? Чи бачити хочеш...?
Чи може навмисно усе то наврочиш?!
Бо як то увидіть..? І треба чи того..?
Я бачу у кожному себе самого
і кожному з вас неодмінно бажаю
наблизитись серцем до власного раю.
Дивитись не гріх, але бачити вміння
у сірій землі кольорове насіння
тобі знадобиться. Поглянь мені в вічі:
чи досі вони як були таємничі?
Прозорі, гадаю, прості і прозорі...
...як в небі твоєму засмучені зорі,
як хвилі холодні, чи віти голодні,
дороги кінець як вогненна безодня...
Поглянь і дивись...