|
Мене вигадав хлопчик смішливий якось пообіді.
Склав із аркуша м'ятого білого в синю клітинку, довго грався зі мною у жахлому бурому листі, ну а потім поклав на дубову і сонячну лавку.
І лишив помирати.
Мене, знаєш, знайшло рудокосе веселе дівчисько. Пожаліло, пригріло, сховало під стьобану куртку. Просушило від крапель дощу мої зім'яті крила і залишило в себе.
Ну а потім сказало, що я не така, ні до чого. І що птицям одвіку не клітка, а хмари та небо... Тільки пом'яті крила навряд чи піднімуть угору, тільки, знаєш, папір то погані — жахливі — пір'їни.
Я навчалась літати. Я рвалась на клоччя і клапті. Малювала на тілі живе, і легке, невагоме, те що, кажуть, в людей називають пір'їнами й пухом, те що сірі птахи відчувають життям і польотом...
І програла.
Металась, зривалась, старалась, чіплялась. Намагалась дійти до примарних тих планок і цілей. Намагалась знайти, перервати, порвати, зліпити, переклеїти сутність і стати живою, на диво...
Вийшло, знаєш, на лихо.
Так криво, з рубцями загинів, із протертими гранями-крилами-вірою-сонцем, із розбитим секстантом і з компасом що загубився поміж хмар і туману. Розмагнітився, мабуть, а, може, мені лиш здавались ті мільйони шляхів і доріжок, і зорі в кишенях, і що буде фінал, де жили вони довго й щасливо — я ж літала безцільно.
Сонце палить долоні. Не кинути, не залишити.
В грудях плавиться болем. За видихом — попелом кисень.
Зупинитися. Здатись. Забутись. Додому. До клітки. Там не буде дощів і не буде незвіданих далей.
Там дозволять згоріти.
А що неживій і не мертвій? Лиш вогонь і вуглини. Лиш реквієм тихого диму.
Щоб не бути. Не знати. Не бачити, не відчувати.
Щоби не.
Та для чогось лечу ще, спішу, спотикаюсь, зриваюсь. Усміхаюсь деревам і клоччям небесної сині, і хапаюсь за світ, за зірки, за людей і за себе. У-смі-ха-юсь.
Ти ж бачиш, ти бачиш, ти бачиш, ти бачиш, ти бачиш!
Усміхаюсь.
Усе ж.
Усміхаюсь.
Шурхочуть несправжні пір'їни. І здалеку не видно — не та, а підробка, фальшивка, і здалеку не мертва.
Здалеку я справжня.
Дивися.
І повір.
Та ти знаєш.
Ти знаєш, ти знаєш, ти знаєш, ти знаєш!
Жаль, ти знаєш...
Я голуб.
Лиш голуб.
Із зошита.
В синю клітинку.
______________________________________
Вірш старий. Орієнтовно 2017-2018 рік, точніше не скажу. Дивний, сумбурний, до того ж він верлібр не самої кращої якості, але щось у ньому таки є. Так що... Нехай буде :) Мені — для повноти колекції, комусь — можливо сподобається.
ID:
897976
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Сюжетна лірика відносин
дата надходження: 12.12.2020 21:45:16
© дата внесення змiн: 14.06.2021 17:54:28
автор: Marika
Вкажіть причину вашої скарги
|
