«…За кого ж ми сни наші вип’ємо,
Як не за жорно?»
(Пауль Целан)
Сни, в яких достигає пшениця,
Жовтогарячі сни колеса Сонця –
Воза огненного, в яке повпрягав
Коней білих нестримних шалених
Час (а ми його бачимо).
Сни солом’яні літа довершеного
Вип’ємо замість меду п’янкого –
Бо Час (а ми йому треби вершили…)
Келих піднімемо снами наповнений –
Таки цими, серпневими, ковиловими:
Піднімемо келих за жорна:
Важкі, кам’яні – які все перемелюють:
Радість, журбу, одкровення, ніч і натхнення:
Навіть оту чорноту Ночі одвічної –
Все перемелюють – сиплеться борошно:
Біле розсипане борошно зір.
Руки які з того пилу зірок тісто замісять?
В печі якій хліб нам спечуть
З тіста отого небесного?
Ми оремо землю – кожного разу
Як кусень щербатий Місяця-коржика
Травам накаже рости.
Оремо, в плуга впрягаючи
Білих коней світанку,
Чорних коней ночі,
Каурих коней вечора,
Чалих коней присмерку.
Оремо землю чорну
В яку колись ляжемо попелом
Наших домівок.
Ми – подорожні вічні
Кидаємо в праматір землю –
Ні, не зерна – зірки.
Серед безлічі людей
Серед безлічі очей
Тільки Ваші помітили
Огненого воза Часу..
Як хочеться заблукати в Часі,
Хоч це неможливо..
Але ж ми потрапили сьогодні в серпень,
Гарячий, де хочеться пити,
Де келих, наповнений снами,
Веде нас орати, в весну..
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Який чудовий неперевершений верлібр Ви сотворили нині, друже Артуре - що глибина, що метафори, що філософія... А який сюжет! Візьму в обране, як вишукану перлину автора майстерного слова.
Невичерпна тема землі... життя і... 
Браво Вам, Артуре, браво, я вражена!!! 
Дякую за такий поетичний відгук! 
